В основі мусульманського права знаходяться чотири джерела:

1) Священна книга Коран, що складається з висловлювань Аллаха, звернених до останнього з його пророків та посланців Магомета.

2) Сунна – збірник традиційних правил, що торкаються дій та висловлювань Магомета, відтворених цілим рядом посередників.

3) Іджма – конкретизація положень Корану у викладі великих вчених-мусульманистів.

4) Кіяс – роздуми за аналогією про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусоль мусульманського права. Їм надається законний, загальнообов’язковий характер.

5) Не дивлячись на значну роль мусульманського права в регулюванні суспільних відносин, останнім часом в багатьох мусульманських країнах все ширше використовуються такі класичні форми права, як правовий звичай та нормативно-правовий акт [23, с.187].

1.8. Міжнародно-правовий акт як форма (джерело) права та його характеристика.

Міжнародно-правовий акт – спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними. Це особливий вид нормативно-правового договору, що можна розглядати як самостійну форму права [19, с.311].

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права міжнародно-правовий акт може мати різні форми та назви: договір, угода, пакт, конвенція, трактат, обмін нотами, заключний акт тощо.

За структурою міжнародно-правовий акт складається переважно з преамбули, основних статей та прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами:

1) За рівнем, на якому вони укладаються:

§ міждержавні;

§ міжурядові;

§ відомчі.

2) За кількістю сторін:

§ двосторонні;

§ багатосторонні.

3) За об’єктом регулювання:

§ політичні;

§ економічні;

§ зі спеціальних питань.

Крім того, розрізняють міжнародні договори, що підлягають ратифікації, та які їй не підлягають.

Ратифікація (затвердження) – акт міжнародного права, за допомогою якого держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати договори, виражає свою згоду взяти на себе повноваження в міжнародному плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов’язань. Але відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню – скоріше виняток, ніж правило.

Договори, що підлягають ратифікації, набирають силу в порядку, передбаченому для законів України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні.

Не підлягають ратифікації договори, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться:

· від імені України (міждержавний договір) – набувають чинності у порядку, передбаченому для указів Президента України, якщо інше не передбачено самими актами;

· від імені Уряду України (міжурядовий договір) – набирають чинності у порядку, передбаченому для постанов Кабінету Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізніший строк не передбачений у цих актах;

· від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України (відомчий договір) – набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження міністерствами (відомствами), від імені яких були підписані договори.

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1. Обов’язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм внутрішньодержавної сили.

2. Суб’єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий орган.

3. Порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок ухвалення нормативно-правових актів.

4. Строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних договорів – такі самі, що й для нормативно-правових актів.

Згідно ст. 85 Конституції України в Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних догорів України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів України перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Це ж міністерство здійснює реєстрацію міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, та міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких провадиться від імені України, публікуються у „Відомостях Верховної Ради України”, газеті „Голос України”, „Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких проводиться від імені Уряду України, публікуються в „Офіційному віснику України”, газеті „Урядовий кур’єр”.

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів державної виконавчої влади України, публікуються в „Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

Отже, міжнародно-правовий акт набуває все більшого значення у розвитку кожної окремої держави, будучи при цьому найбільш могутнім і головним фактором розвитку міжнародних відносин [19, с.343-345].

РОЗДІЛ ІІ

2.1. Класифікація нормативно-правових актів.

Відповідно до критеріїв поділу нормативно-правових актів їх можна класифікувати наступним чином:

1) За юридичною чинністю (силою):

· закони;

· підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією та Законом про нормативні акти. Це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії нормативно-правових актів і залежати формальною обов’язковістю від того, який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

2) За сферою дії:

· загальні;

· спеціальні;

· локальні.

3) За характером волевиявлення:

· акти встановлення норм права;

· акти заміни норм права;

· акти скасування норм права.

4) За галузями законодавства:

· цивільні;

· кримінальні;

· адміністративні;

· кримінально-процесуальні;

· адміністративно-процесуальні та ін.

5) За суб’єктами правотворчості в Україні:

· Верховна Рада України – закони і постанови;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим – постанови (з питань, що носять нормативно-правовий характер) та рішення (з питань організаційно-розпорядчого характеру);

· Президент України – укази і розпорядження;

· Кабінет Міністрів України – постанови і розпорядження;

· керівники міністерств і відомств – нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністра;

· Рада Міністрів Автономної Республіки Крим – постанови, рішення і розпорядження;

· голови місцевих (обласних і