Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до ст. 38 Закону “Про судоустрій”, в Україні діє Вищий адміністративний суд України [4]

Також, говорячи про нормативну базу адміністративного судочинства, необхідно відмітити Указ Президента України „Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів”[5], згідно якого з 1 січня 2005 року в системі адміністративних судів України утворено місцеві адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди, визначено території, на які поширюються повноваження місцевих та апеляційних адміністративних судів України, затверджено мережу та кількісний склад суддів адміністративних судів України.

Фактично, це вирішило тривалу дискусію вчених-адміністративістів щодо співвідношення адміністративного процесу і адміністративного судочинства. Висловлювалися різні думки з цього приводу. Згідно однієї точки зору, адміністративне судочинство вважалося частиною адміністративного процесу, згідно іншої — ставилося поряд з кримінальним, цивільним та конституційним. Чинний КАС притримується другої концепції.

Дивлячись на дане питання з точки зору історії права, треба сказати наступне. Особлива точка зору про «єдність процесу» — карного, цивільного та адміністративного мала місце на початку 20 ст. у працях проф. Н. Михайловського [18, с. 22]. У той же час була висловлена низка думок на адміністративний процес. Цінними і актуальними є його пропозиції про встановлення публічності розгляду адміністративних спорів, обов'язковість участі сторін при їх розгляді і гарантування сторонам можливості подання ними доказів у справі. Дослідивши право на скаргу, він звернув увагу на питання, пов'язані з прийняттям, розглядом і вирішенням скарг, вважаючи дані відносини предметом адміністративного процесу.

Із середини 20-х рр. минулого сторіччя ставлення до проблеми зазначеного процесу змінюється. У юридичній літературі почала утверджуватися думка, що: інститут адміністративної юстиції далекий від адміністративного права, він є буржуазним, і радянським правом не застосовується. З кінця 20-х і до початку 60-х рр. вважалося, що в СРСР адміністративної юстиції взагалі не може бути. У цей період поступово склалося інше — «широке» розуміння адміністративного процесу, обумовлене необхідністю регламентації діяльності органів державного управління, у якому немає місця названій юстиції.

У 1949 р. С.Студеникін, визначивши поняття даного процесу, підкреслив, що виконавчо-розпорядча діяльність здійснюється на основі певних процесуальних правил, сукупність яких і складає адміністративний процес [18, с. 22].

У 1957 р. Г.Петровим поставлена низка проблем вказаного процесу і був сформульований висновок, що в адміністративному процесі співвідношення між процесуальними і матеріальними нормами таке, як і у інших галузях права. Він писав: адміністративний процес у широкому розумінні — це процес виконавчої і розпорядчої діяльності органів державного управління; у вузькому змісті — це процес діяльності органів державного управління з розгляду індивідуальних адміністративних справ, що належать до їхньої компетенції[21, с. 32].

Поняття адміністративного процесу в широкому розумінні як порядку правомірної діяльності органів державного управління сформулював О.Луньов.

З початку 60-х рр., у зв'язку зі змінами у суспільному житті й законодавстві, розширенням судової юрисдикції у справах, що випливають з адміністративно-правових спорів, появою певних елементів адміністративної юстиції, розпочалася дискусія про зміну розуміння адміністративного процесу. Змінити сформований широкий підхід до його поняття виявилося досить складно, оскільки останнє, що раніше використовувалося тільки для позначення порядку діяльності органів адміністративної юстиції, через відсутність таких, заповнилося іншим.

В результаті цієї дискусії склалися декілька основних підходів до визначення поняття «адміністративний процес»: у широкому розумінні — В.Сорокін, О.Коренєв, Ю.Козлов, Д.Бахрах [16, c.21] й інші; і вужчому — Н.Саліщева, М.Масленников, А. Дьомін тощо. У широкому змісті адміністративний процес — це процесуальна діяльність у сфері управління, функціонування виконавчої влади. У вужчому — регламентована законом діяльність з розгляду адміністративних спорів, а також, на думку деяких вчених, діяльність з вжиття заходів адміністративного примусу.

Одні вчені визначають зміст адміністративного процесу як адміністративне судочинство поряд з карним, цивільним і конституційним, тобто як форму здійснення судової влади. Інші вважають дане судочинство лише частиною адміністративного процесу.

Дослідження широкого розуміння адміністративного процесу дозволяє з впевненістю твердити, що останній складається з двох підгалузей: управлінського та, власне, адміністративного процесів.

Головна різниця між зазначеними процесами полягає у тому, що управлінський — це врегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів управління, яку вони здійснюють у рамках внутрішньої та зовнішньої компетенції, що має правові наслідки. Даний процес є способом реалізації управлінської діяльності у сучасній правовій державі. Він регламентований правовими нормами, є елементом обов'язкового порядку управління, засобом управлінської діяльності. Учасниками останнього є фізичні і юридичні особи, органи управління, громадські об'єднання, комерційні і некомерційні організації. Можна відокремити види управлінського процесу: правотворчий, реєстраційний, ліцензійно-дозвільний, атестаційний (основні).

Адміністративний процес представлений адміністративною юстицією, а саме процедурою з вирішення спорів, які виникають в процесі адміністративно-процесуальної діяльності органів виконавчої влади, тобто коли суб'єкт права оскаржує дію або бездіяльність адміністративного органу, посадової чи службової особи, сторони адміністративного договору або їх представників [19, с. 25].

Таким чином, підкреслимо унікальність процесуальної діяльності у адміністративному праві, яка, на нашу думку, повинна складатися з двох видів процесу: управлінського і адміністративного. Адміністративний процес об’єднує у собі судовий та позасудовий порядки вирішення спору.

А тепер звернемось безпосередньо до загальних положень власне адміністративного порядку вирішення — адміністративного судочинства.

Правосуддя в адміністративних