Кримінально-правова характеристика завідомо неправдивого показання - /> Даний перелік осіб, які мають так званий свідоцький імунітет, тим і вичерпується...

Курсова робота - Кримінально-правова характеристика завідомо неправдивого показання

/> Даний перелік осіб, які мають так званий свідоцький імунітет, тим і вичерпується, що, по суті, не сприяє розв'язанню багатьох проблемних ситуацій, які виникають на практиці.
Припустимо, оперативний працівник одержав важливу інформацію у кримінальній справі від таємного джерела. Наприклад, це стало результатом виконання дій, передбачених п. 8 ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", відповідно до якого оперативному працівникові надається право "здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи, яка співробітничає з ним, із збереженням у таємниці достовірних даних щодо їх особистості". Уявімо ситуацію, за якої оперативного працівника, що одержав інформацію від таємного співробітника, який перебуває у злочинній групі, викликано на допит. З одного боку, він понесе відповідальність у разі відмови від давання показань або за повідомлення неправдивих відомостей, а з іншого — не має права розголошувати джерело своєї поінформованості. Зауважимо, між іншим, що у США розголошення відомостей про агента карається штрафом у розмірі до 50 тис. доларів. Як бути оперативному працівникові і як розв'язати дану проблему допитуючому? Відповіді на це запитання в законі поки що немає[3].
Оперативному працівникові необхідно надати право обмеженого свідоцького імунітету. Тобто в подібній ситуації він повинен буде повідомити все, що йому відомо про обставини справи, не називаючи джерела, часу, місця і способу одержання інформації. При цьому показання оперативного працівника набувають значення доказів у кримінальній справі та підлягають перевірці іншими процесуальними засобами1. Однак ч. З ст. 68 КПК України однозначно визначає: "Не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком, джерело яких іевщоме. Якщо показання свідка базуються на повідомленнях имх осіб, то ці особи повинні бути також допитані". Висновок може бути тільки один — якщо показання оперативного працівника про факти, що стали йому відомими з таємного джерела, не можуть мати доказового значення без розголошення джерела поінформованості, то й допитувати його недоцільно у законі має бути записано: "Не підлягають допиту особи, які з причини своїх професійних обов'язків не мають права називати джерело або характер своєї поінформованості по фактах, що мають -на. чення для справи".
Поряд з цим, на сучасному етапі формування правової держави, втілення у праві ідеї гуманізму законодавцю, на наш погляд, необхідно реалізувати концепцію свідоцького імунітету та привілеї звільнення від самообвинувачення у більш повному обсязі.
Не зайве з цього приводу нагадати, що ще Статут кримінального судочинства Росії 1864 року містив щодо цього низку цікавих правил. Зокрема, відповідно до ст, 704 Статуту не допускалися до свідчення не тільки захисники підсудних, а й священики — щодо зізнання, зробленого на сповіді. У ст. 705 Статуту вказувалося: "Чоловік або дружина підсудної особи, родичі її за прямою лінією, висхідною або низхідною, а також рідні її брати та сесгри можуть усунути себе від свідчення, а якщо не забажають скористатися сим правом, то допитуються без присяги". На нашу думку, подібний підхід морально виправданий та прийнятний і для сучасного кримінального процесу. Тут же, у Статуті кримінального судочинства Росії 1864 року в ст. 722 визначалося: "Свідок не може відмовитися від давання відповідей на запитання, що спрямовуються на виявлення протиріч у його показаннях або невідповідності їх відомим обставинам, або ж показанням інших свідків, але він не зобов'язаний відповідати на запитання, що викривають його самого в будь-якому злочині". По суті, тут уже була реалізована концепція звільнення від самообвинувачення, про доцільність якої так довго сперечалися наші науковці[2].
У ч. 1 ст. 69 КПК України має бути вказано: "Не зобов'язані давати показання у справі особи, які з причини своїх професійних обов'язків не мають права розголошувати джерело або характер своєї поінформованості".
Суттєвий внесок у реалізацію зазначених ідей зроблено Конституцією України, у ст. 63 якої проголошено: "Особа не не відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів".
Вслід за цим, 13 січня 2000 року КПК України ДОПОВННІ ст. 69-1, в якій визначені права свідка.

Свідок має право:
1) давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою і
вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;
2) заявляти відвід перекладачу;
3) знати, у зв'язку з чим і в якій справі він допитується;
4) власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;
5) користуватися нотатками і документами при даванні пока-
зань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам'яті;
6) відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та
близьких родичів;
7) знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення
по нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі
доповнення і зауваження;
8) подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;
9) одержувати відшкодування витрат, пов'язаних з викликом
для давання показань.

У разі наявності відповідних підстав свідок має правсна забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому статями КПК України. Свідок зобов'язаний з'явитися за викликом та дати правдиві показання. У разі нез'явлення через неповажні причини він може бути підданий приводу або штрафу. Поважними причинами нез'явлення можуть бути несвоєчасне отримання повістки, відсутність його у місці провадження слідства (відпустка, відрядження тощо), хвороба або інші нещастя, що не дають можливості громадянину з'явитися за викликом.
Свідок несе кримінальну відповідальність за відмову від давання показань або за давання завідомо неправдивих показань за ст. 385,

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9