– визначення кредитної установи і вимога обов'язкового ліцензування банківської діяльності;

– загальні стандарти державного ліцензування банківської діяльності;

– основний принцип співробітництва органів банківського нагляду держав-членів, та створення Комітету банківських радників як форми такого співробітництва;

– принципові правила стосовно відкриття філій кредитних організацій третіх країн на території держав-членів.

Так, за Директивою, кредитною установою визнавалося підприємство, діяльність якого полягає у залученні депозитів (вкладів) чи інших коштів на зворотній основі від громадян та у видачі кредитів від свого імені та за свій рахунок Таким чином, основною характеристикою кредитної установи Директива визнає прийом депозитів і видачу кредитів.

Значним елементом розвитку європейського співробітництва в сфері правового регулювання банківської діяльності є принцип єдиної банківської ліцензії, що має за основу доктрину визнання. Цей принцип означає, що у випадку ліцензування кредитної організації в одній із держав-членів ЄС, філії, що відкриті цією кредитною організацією на території інших держав-членів, не потребують нового ліцензування, а відкриваються шляхом повідомлення органів банківського нагляду держави перебування.

Треба зазначити, що принцип взаємного визнання банківських ліцензій діє лише по відношенню до тих банківських операцій, які визначені у Додатку до Другої банківської директиви [13]. До цього переліку віднесені:

– прийом депозитів (внесків) на зворотній основі від населення;

– надання кредитів, у тому числі:

– ощадний кредит;

– кредит під заставу нерухомості;

– фінансування торговельних правочинів;

– фінансовий лізинг;

– переказ грошових коштів;

– випуск та оплата платіжних документів (кредитних карток, дорожніх чеків, платіжних доручень тощо);

– надання гарантій та поручительств;

– операції, що здійснюються за власний рахунок чи за рахунок клієнта:

-з інструментами валютного ринку (чеками, векселями, депозитними сертифікатами тощо);

-купівлі-продажу іноземної валюти;

-з фінансовими ф'ючерсами і опціонами;

-з процентними ставками і валютообмінними курсами;

-з обіговими цінними паперами;

-емісія акцій і заходи для її забезпечення;

-надання консультаційних послуг підприємствам по структурі капіталу, промислової стратегії, злиття та придбання нових підприємств;

- брокерські послуги на валютних ринках;

-депозитні послуги та проведення операцій із цінними паперами;

-оцінка платежів та кредитоздатності клієнтів;

-надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів.

Відповідно до принципу взаємного визнання, будь-яка кредитна організація, що ліцензована у держані походження, може здійснювати у державі перебування такі банківські операції, які не передбачені у законодавстві держави перебування, за умови, що вони входять до зазначеного переліку. Разом з тим, якщо банківська ліцензія держави перебування дозволяє виконувати такі банківські операції, які не входять до переліку Другої банківської директиви, то в такому випадку кредитна організація не може їх здійснювати на території держави перебування.

Таким чином, по-перше, аналіз переліку банківських операцій, що містяться у Додатку, дозволяє зрівняти умови конкурентної боротьби для кредитних організацій на території держав-членів ЄС шляхом визначення «меж дозволеного».

По-друге, встановлюючи такий перелік банківських послуг, Друга банківська директива ввела в європейське банківське право концепцію «універсального банку», що поєднав у собі класичні банківські операції (депозитні, кредитні, розрахункові тощо) з операціями на фондовому ринку (торгівля цінними паперами, депозитарні послуги тощо). Даний перелік банківських послуг достатньо повний, аби відобразити реальності фінансового ринку та стерти розподіл між поняттями комерційного та інвестиційного банку.

Якщо країна приєднується до Співтовариства, вона зобов'язана привести свою Конституцію у відповідність до статусу члена Співтовариства. Зокрема, в конституції повинно бути закріплено положення, що передбачає застосування права Співтовариства на території країни і пріоритет права Співтовариства над національним правом.

Регулювання інтеграційного процесу та процесу гармонізації законодавства зі сторони наднаціональних органів доповнюється діями органів національної влади. Саме від їх готовності і бажання просувати міждержавне співробітництво залежить дійсність реальної інтеграції та ефективність проведення уніфікації законодавства.

Розглянемо як інтеграційні процеси та гармонізація відобразилися на банківському законодавстві Франції (романо-германська правова система) та Великобританії (англосаксонська правова система) [27, с. 68].

Відповідно до ст. 55 Конституції Франції міжнародні договори мають переважну силу перед національним правом. Однак існують певні перешкоди при застосуванні у Франції права Співтовариства.

Найпершою перешкодою є небажання усіх французьких судів розглядати дійсність законодавчих актів та дії адміністрації як нормотворчі, так і виконавчі. Труднощі виникали при небажанні відмовитися від застосування французького права при колізії з правом Співтовариства. Крім того визнання пріоритету міжнародного права за ст. 55 конституції ставилося у залежність: договір, що розглядається, повинен використовуватися й іншою стороною. Тобто застосування права Співтовариства у Франції залежить від застосування його іншими державами-членами.

Стосовно директив виникало ще більше проблем і відносно цього Державним комітетом було розтлумачено ст. 189 Договору про ЄС. Відповідно до цього тлумачення Друга директива не має прямої дії, так як вона не дає безпосередньо прав приватним особам, але оскільки вона є обов'язковою у відношенні до очікуваного результату, то вона може бути підставою для анулювання акту чи адміністративного заходу нормативного характеру.

Статус права Співтовариства у Франції після прийняття поправок до Конституції, що були внесені з метою ратифікації Маастрихтської угоди, набув нової якості. Необхідність прийняття поправок була визнана рішенням Конституційної ради, в якому зазначалися невідповідності деяких положень Маастрихтського договору положенням Конституції Франції [26, c.94].

Відповідно до законодавства Франції, банківське право складається з правил, що закріплюють статус підприємств, які займаються «торгівлею грошима», а також підприємств, що сприяють такій діяльності. Вводячи в обіг гроші, надаючи за допомогою кредитів засоби платежу економічним агентам, банки частково виконують функцію держави – емісію грошей. За таких умов банківська діяльність є об'єктом жорсткого державного контролю, який необхідний як для зміцнення авторитету державної грошової політики, так і для охорони інтересів вкладників.

Французька банківська система має багато підрозділів та багатоманітну структуру. Виділяють великі банки національної мережі та