Курсова робота

Неосудність

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному судочинстві. Історичні етапи розвитку.

Розділ 2. Критерії неосудності

2.1 Медичний (біологічний) критерій неосудності

2.2 Юридичний (психологічний) критерій неосудності

Розділ 3. Процес встановлення неосудності особи

Розділ 4. Відповідальність за злочини,які були вчинені в стані сп'яніння

Розділ 5. Розгляд кримінальних справ неосудних осіб і осіб , які захворіли душевною хворобою після вчинення злочину в судах України

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На перший погляд здається, що всі основні питання цієї складної, багатогранної, міждисциплінарної і дуже цікавої проблеми достатньо проаналізовані і дослідженні, і що дискусія точиться лише довкола окремих положень, однак це – на перший погляд, про що свідчить вивчення протягом тривалого часу значного за обсягом, багатого за змістом і різноманітного за характером матеріалу в юридичних та медичних виданнях.

На сьогодні багато надзвичайно важливих питань, пов’язаних з неосудністю, все ще лишаються дискусійними, деякі – лише окреслені без належного їх розвитку і дослідження, деякі – взагалі не були висвітлені.

Актуальність теми даної курсової роботи визначається, по-перше, тим, що особа може мати психічні розлади, що не позбавляють її здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними. Майже 40% осудних осіб із числа тих, кому призначено судово-психіатричну експертизу виявляють ознаки психічних порушень непсихотичного рівня (так звані психічні аномалії), внаслідок яких може бути суттєво обмежена здатність особи усвідомлювати свої дії та/ або керувати ними.

Метою даною курсової роботи є теоретичний огляд неосудності.

Враховуючи мету дослідження були поставлені наступні завдання:

-дати загальну характеристику понять неосудності,

- визначаючи критерії неосудності і їх значення;

- визначити правові наслідки неосудності.

Об’єктом дослідження є теоретичні положення кримінального права.

Предметом дослідження є аналіз неосудності.

Досконала розробка проблеми неосудності, деталізація її ознак (критеріїв), вироблення пропозицій щодо її застосування тощо необхідні для того, щоб уникнути можливих зловживань та суб`єктивних помилок при врахуванні обмеженої осудності судом при призначенні покарання, та для обґрунтування того, що злочин, вчинений неосудною особою, визнається вчиненим за пом`якшуючих покарання обставин. Поєднання цих обставин визначає головну мету введення категорії неосудності: визначення юридичних підстав і механізму, через які судово-психіатрична експертиза може зробити зрозумілим для суду значення хворобливих розладів психічної діяльності особи, що не виключають осудності, для вирішення питання щодо її вини та відповідальності.

При дослідженні, використані наступні наукові методи: метод системно-структурного аналізу – при розгляді окремих статей Кримінального кодексу України; формально-логічний – при здійсненні аналізу теоретичних положень кримінального права; логіко-семантичний – при визначенні та розмежування понять окремих категорій медичного характеру захворювання.

Всі зазначені методи застосовувалися у взаємодії один з іншим.

Дана робота складається з чотирьох розділів, що дозволяють ґрунтовно ознайомитися з темою і систематично відобразити матеріал, а також викласти думки науковців.

Теоретична і практична зацікавленість проблемою неосудності обумовлена перш за все тим, що вона пов’язана зі складною формою суспільного буття і соціальної діяльності людей, а саме – їх здатністю бути винними і відповідальними за свідомі й цілеспрямовані вольові вчинки.

Численні дослідження, здійснені філософами, психіатрами, психологами, статистиками і правознавцями, показують, що фізична й духовна сфери людини знаходяться, по-перше, в сфері загальних законів природи, і по-друге, в сфері причин, притаманних лише людині як мислячій істоті, її розуму й всім, пов’язаним з нею, психічним діянням.

Розділ 1. Загальна характеристика неосудності у кримінальному судочинстві. Історичні етапи розвитку.

Проблема неосудності в сучасній постановці питання виникла на межі 18 – 19 століть. Ще в середині 18 ст. у Західній Європі та Російській імперії важко психічно хворі засуджувались й карались, як і здорові люди. Перед судом не ставилося завдання з’ясовувати, чи не перебував неосудний при вчиненні злочину в стані психічного здоров’я, чи ні.

Уперше формула неосудності була наведена у французькому Кримінальному кодексі 1810 р. У концепції використовувався лише медичний критерій. Мова йшла лише про те, що немає ні злочину, ні вчинку, якщо під час вчинення діяння звинувачений перебував в стані божевілля. У цій формулі хоча й використовувався лише один медичний критерій, але значення її появи в кримінальному праві важко переоцінити. Новела була сприйнята, а потім й удосконалена у Кримінальних кодексах деяких європейських держав.

Так, у Зводі законів Російської імперії, виданому у 1832р., уже визначалось, що злочин, вчинений у божевіллі, не ставиться у вину.

Це принципове положення зафіксоване і в сучасному українському кримінальному законі, починаючи ще з першого акта радянського кримінального законодавства, в якому вирішувались питання Загальної частини кримінального права – в Керівних началах по кримінальному праву, прийнятих у 1919р. У них зазначалось, що суду й покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння в стані душевної хвороби або взагалі в такому стані, коли ті, що вчинили його, не усвідомлювали своїх діянь. Ці положення були повторені в перших Кримінальних кодексах союзних республік, наприклад Української РСР 1922р. Однак критерії неосудності не лишались незмінними в міру розробки доктрини кримінального права і кримінального закону.

Разом з тим слід зазначити, що проблемні питання теорії неосудності розроблялися вкрай повільно. Розвиток теорії стримувався в певні періоди радянської влади, хоча й висувалися тези, що проблема неосудності здобула своє наукове вирішення тільки на підставі марксистсько-ленінської філософії.

Відносно розгорнута формула неосудності була наведена в Основних началах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 року. У них визначалось, що заходи медичного характеру належить застосовувати до осіб, які вчинили злочини в стані хронічної душевної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності, або в такому стані, коли вони не можуть усвідомлювати своїх дій