Традиційно в науковій літературі та у практиці виділяють та-кож галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку. Вони затверджуються міністерствами та відомствами за погодженням з відповідними центральними виборними органами профспілко-вих організацій. Разом з тим, доцільність прийняття та застосу-вання галузевих правил внутрішнього трудового розпорядку ви-кликає певні сумніви щодо їх юридичної сили та ефективності правозастосування. Адже ст. 142 КЗпП передбачає, що внутріш-ній трудовий розпорядок на підприємствах визначається прави-лами внутрішнього трудового розпорядку, які приймаються на основі типових правил. Специфіка конкретної галузі щодо режи-му праці, часу відпочинку, обов'язків працівників тощо може бути предметом локального правового регулювання.

Правилами внутрішнього розпорядку визначаються трудові обов'язки працівника, які умовно можна поділити на дві групи:

обов'язки щодо виконання трудової функції (виконувати роботу, обумовлену трудовим договором; продуктивно викорис-товувати робочий час; своєчасно і точно виконувати розпоря-дження роботодавця та ін.);

обов'язки додержуватися правил поведінки, які забезпечу-ють нормальний трудовий процес (додержуватись режиму робо-ти; правил охорони праці, техніки безпеки, гігієни праці, вироб-ничої санітарії, утримувати своє робоче місце в чистоті та поряд-ку; бережливо ставитись до майна власника тощо). 

Обов'язки роботодавця полягають у правильній організації процесу праці, в належному забезпеченні умов безпеки та гігієни праці, у наданні необхідних засобів для виконання працівника-ми трудових обов'язків тощо.

Спеціальними законами передбачено додаткові вимоги, що, крім загальних, визначають зміст трудових обов'язків працівни-ків окремих галузей.

Так, ст. 41 «Гірничого закону України» від б жовтня 1999 р. № 1127-XIV визначає трудові обов'язки працівників гірничих підприємств. Ними є: знати та виконувати вимоги гірничого за-конодавства та технічної документації, плану ліквідації аварій у межах виконуваних робіт, правил поведінки в небезпечних умо-вах; не піддавати небезпеці своїми діями чи бездіяльністю життя та здоров'я людей; подати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок нещасного випадку або гострого захворювання; вести постійний контроль за станом атмосферного повітря на гірничих підприємствах тощо[4].

Певну особливість мають основні трудові обов'язки держав-них службовців. Специфіка правового статусу, а відтак змісту та порядку виконання трудових функцій, засобів стимулювання та дисциплінарної відповідальності Президента України, Голови В'ерховної Ради України та його заступників, народних депута-тів України, Прем'єр-міністра України, голів та членів Консти-туційного Суду, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією України та спеціальними законами України.

Основні обов'язки інших категорій державних службовців ви-значені Законом України «Про державну службу». Систему їх складають: додержання Конституції та інших актів законодавст-ва України; забезпечення ефективної роботи та виконання зав-дань державних органів відповідно до їх компетенції; недопу-щення порушень прав і свобод людини та громадянина; збере-ження державної таємниці та ін.

У деяких галузях народного господарства для окремих кате-горій працівників діють статути та положення про дисципліну, які затверджуються, як правило, Кабінетом Міністрів України. Необхідність застосування спеціальних актів зумовлена особли-вістю змісту обов'язків працівників, складу дисциплінарного правопорушення та дисциплінарних стягнень. КЗпП не конкре-тизує перелік галузей, в яких можуть діяти статути (положення) про дисципліну, та не визначає особливості суб'єктів, на які по-ширюються спеціальні норми.

Більшість статутів та положень про дисципліну обмежені що-до кола суб'єктів. Вони поширюються не на всіх, а лише на окре-мі категорії працівників. Так, «Дисциплінарний статут прокура-тури» визначає трудову дисципліну лише прокурорсько-слідчих працівників та працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури. «Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту» не поширюються на працівників, які не забезпечують рух безпосередньо, а лише здійснюють його об-слуговування (працівники житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, служб постачання, дослідних і кон-структорських організацій тощо).

На сьогодні в Україні зберігають юридичну чинність деякі статути про дисципліну, затверджені ще Радою Міністрів СРСР (для працівників морського, річкового транспорту, цивільної авіації тощо).

Наявність статутів та положень про дисципліну не виключає прийняття в цих організаціях правил внутрішнього трудового розпорядку, які врегульовують не передбачені в названих актах питання. Зокрема, п. З «Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту» передбачає, що кожний працівник, на якого поширюється дія цього положення, зобов'язаний дотриму-ватись правил внутрішнього трудового розпорядку[2].

Розділ 2 Дисциплінарна відповідальність

2.1 Поняття дисциплінарної відповідальності та її види

Дисциплінарна відповідальність за трудовим правом полягає у обов'язку працівника відповісти за вчинене ним порушення трудової дисципліни перед роботодавцем і понести дисциплінар-ні стягнення, передбачені нормами трудового права.

Трудове правопорушення як підстава дисциплінарної відпо-відальності (в галузевій літературі його традиційно називають дисциплінарним проступком) — це винне, протиправне невико-нання чи неналежне виконання працівником трудових обов'яз-ків, передбачених законодавством про працю, колективним та трудовим договорами, що призводить до порушення внутрішньо-го трудового розпорядку на підприємстві.

Зміст трудової функції окремих категорій працівників (суд-дів, прокурорів, державних службовців, працівників, які вико-нують виховні функції) охоплює також дотримання вимог мо-рального змісту. Недодержання ними таких норм, їх аморальна поведінка не лише під час роботи, але й у побуті є підставою для притягнення таких працівників до дисциплінарної відповідаль-ності аж до звільнення з посади.

На підставі аналізу законодавства дисциплінарну відпові-дальність умовно можна поділити на два види: 1) загальну (санк-ції такої відповідальності застосовуються до всіх без винятку працівників); 2) спеціальну (застосовується на підставі окремих нормативно-правових актів: статутів, положень, законів і поши-рюється лише на визначене коло працівників)[5].

Загальна і спеціальна дисциплінарні відповідальності відріз-няються за сферою застосування; за суб'єктом, який уповнова-жений накладати стягнення; за видами стягнень; за порядком і строками оскарження дисциплінарного стягнення.

Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 147 КЗпП України. Вона є універсальною за характером та може