розслідуванні злочинів використовуються з глибокої давнини. Про те, що вони використовувалися ще до нашої ери свідчать древньоіндійські закони Ману (ІІ століття до нашої ери – ІІ століття нашої ери), у яких розслідування злочину порівнюється з діями мисливця, який розшукує здобич за слідами крові [69, с.150-151]. У законах вавилонського царя Хаммурапі (приблизно ХХ століття до нашої ери) містяться згадки про використання документів в якості об’єктів судового слідства [73, с.192].
Подальший розвиток вчення про сліди злочину знаходить у пам’ятках феодального права. Так, згадки про сліди містяться також у Польській Правді (ХІІІ століття), Законнику Лека Дукагіні (ХV століття) та деяких інших історичних пам’ятках феодальних часів [70, с.318-319].
Говориться про сліди і у древньоруських історичних пам’ятках права. У Договорі Русі з Візантією (911 рік) сказано, що «якщо станеться злодіяння, домовимося так: нехай обвинувачення, яке міститься у публічно представлених речових доказах, буде визнане доведеним» [71, с. 38]. Дослідник історії українського права А.С. Чайківський вважає, що під згаданими у статті доказами потрібно розуміти зовнішні ознаки події злочину – рани, плями крові тощо [16, с.141].
Окрему статтю, присвячену слідам злочину, містить і Руська Правда, яка передбачала, що процес розшуку починався призивом на допомогу – «кликом» чи «закличем». Якщо через три дні після «закличу» власник речі знаходив її у кого-небудь, то ця особа вважалася злодієм і повинна була не тільки повернути річ, але й сплатити штраф. Разом з тим, «заклич» був призивом до початку провадження слідства за «гарячими» слідах. При відсутності злочинця, наприклад злодія, потерпілий призивав навколишніх разом з ним «слід гнати» [39, с.201]. «Слід гнати» в давнину означало розшук у широкому розумінні, включаючи показання очевидців тощо. Цей вислів означав і сліди в прямому їхньому значенні. Тільки такі сліди могли загубитися на великій дорозі або на пустирі, про що говориться в наведеній статті Руської Правди.
Із приводу слідів крові в Руській Правді говорилося, що «якщо хто-небудь буде побитий до крові або до синців, то не шукати цій людині свідків; якщо ж на ньому не буде ніяких слідів (побоїв), те нехай прийдуть свідки» [71, с.81]. Інакше кажучи, слідам крові надавалося доказове значення, рівнозначне показанням свідків.
Свій початок криміналістичне слідознавство веде від практики народних слідопитів. Звичайно, їх діяльність носила чисто емпіричний характер, але вона була джерелом, що поклало початок розвитку криміналістичного вчення про сліди.
На жаль, практика народних слідопитів, з достатньою глибиною не досліджена. Судити про неї можна лише на основі уривчастих даних, що наводяться у літературі. Так, у своїх працях Г. Гросс вказував на існуючу протягом багатьох сторіч в Індії особливу касту слідопитів – кхої, що займалася розшуком злочинців слідами. Описуючи їхню діяльність, він навів кілька прикладів, що говорять про дивні якості древніх індійських слідопитів [29, с.164].
У подальшому такі приклади діяльності кхоїв з розшуку злочинців наводилися іншими дослідниками. Так, Н.П. Яблоков відзначає, що слідопитам-кхоям було доручено розшукати злочинців, які украли сукню. Вони досить швидко виявили сліди злодія та почали за ним справжнє полювання. Разом з ними у переслідуванні злодія взяв участь і потерпілий. Однак там, де він не міг вгледіти навіть найменших ознак слідів, кхої не просто бачили сліди, але вільно їх «читали». Переслідування тривало протягом цілого дня, але злодій зрештою був затриманий [35, c.322].
Інший випадок розшукової діяльності кхоїв, який наводиться П.Д. Біленчуком, є ще більш цікавішим. Переслідуючи злочинця, слідопит дійшов до берега великої ріки. Виявилося, що слід злочинця тут губився в масі інших слідів, оскільки незадовго перед тим через ріку в цьому місці пройшло більше двохсот людей. Ця, здавалося б, непереборна перешкода не зупинила слідопита. Він повернувся трохи назад, ще раз подивився на сліди злочинця та після цього зумів розрізнити їх у масі інших слідів. Переслідування цього разу тривало вісім днів, але закінчилося пійманням злочинця [40, с.124].
Слідопити існували й в інших країнах. Широку популярність, зокрема, здобули собі австралійські слідопити – «трекери», що займалися пошуками украденої або заблудлої худоби та розшуком злочинців слідами, залишеним ними на місці вчинення злочину. Про пошукове мистецтво трекерів А.Л. Ященко відзначає, що «там, де європеєць не побачить при найбільш ретельному розгляданні й сліду яких-небудь змін на ґрунті від кроків людини або тварини, австралійський трекер іде як по нитці, час від часу вказуючи на докази правильності його слідування. Для цього йому досить ледве помітної западини від каблука навіть на кам’янистій поверхні, злегка виверненого камінчика, зачепленої й злегка здертої кори на дереві або надламаній стеблинці трави, клаптика пряжі від костюма, ледь помітного, тощо» [79, с.35-36].
Умілі народні слідопити відомі й на території Російської імперії та Радянського Союзу. Одними із них є народні слідопити гольд Дерсу-Узала, який був незмінним супутником В.К. Арсеньєва в його подорожах по Сіхоте-Аліню, та евенка Попов, що супроводжував його в 1918 році як провідник при маршрутній зйомці в районі ріки Уркан (притока Зеї). Побачивши один раз у тайзі людські сліди, оглянувши їх і навколишнє оточення, Попов розповів В.К. Арсеньєву, що «пройшли два чоловіки, один молодий і високий, а інший старий і низький. Обоє росіяни, у чоботах. У маленького за плечима гвинтівка, причому він спочатку ніс її за лівим плечем, а потім переклав за праве. Коли вони зупинилися на відпочинок, дідок сів на сніг; молодий закурив. У нього була потерта коробка, і він витяг