Практично одночасно з бертільонажем виникає дактилоскопічний метод реєстрації, засновниками якого були Вільям Герцель (1877 рік), Генрі Фолдс (1879 – 1880 роки), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі, Іван Вучетіч (1883 – 1887 роки), а в Російській імперії – В. І. Лебедєв, який у 1909 році склав першу інструкцію з «пальцедрукування» [7, с.371].

У 1901 році в Англії був скасований бертільонаж і запроваджений дактилоскопічний метод реєстрації. У подальше десятиліття він витіснив антропометрію в Європі і в Америці. У Росії в 1906 році дактилоскопію запровадили у в’язницях, у 1907 році Міністерство внутрішніх справ видало циркуляр про її застосування поліцією, а в 1908 році у всіх 89 розшукових відділеннях губернських і міських управлінь поліції були організовані дактилоскопічні бюро. Перші російські експертизи були проведені у Варшаві (1909 рік), Одесі (1911 рік) і Санкт-Петербурзі (1912 рік). У 1914 році Міжнародний поліцейський конгрес рекомендував дактилоскопію як основний метод кримінальної реєстрації.

Заслуги Бертільона перед наукою не обмежувалися антропометрією. Він розробив методи сигналетичного (прикметоописового) та метричного фотографування на місці події та апаратуру для них. Йому належить також ідея «словесного портрету» (1885 рік), за допомогою якого здійснювався систематизований опис зовнішності людини шляхом застосування уніфікованої термінології, яка згодом була вдосконалена та спрощена швейцарським криміналістом Рудольфом Арчібальдом Рейссом.

Другий напрям – розробка методів дослідження речових доказів, які образно називали «німими свідками», – пов’язаний з іменами таких учених, як Е.Ф. Буринський (Росія), Рейсі (Швейцарія), Ломброзо та Оттоленгі (Італія), Гейндль (Німеччина), Локар (Франція) тощо.

Е.Ф. Буринського по праву іменують «батьком судової фотографії», але, по суті, його роль у становленні та розвитку вітчизняної криміналістики є більш значною: з повним правом Е.Ф. Буринського можна вважати одним з її засновників. У 1903 році виходить його праця «Судова експертиза документів, її провадження та користування нею», в якому він не тільки викладає фотографічні методи дослідження, але й формулює свої уявлення про судову експертизу взагалі, шляхи її використання в судочинстві та напрямки розвитку.

Особливу увагу вчених у ті роки привертала проблематика експертного дослідження рукописних документів – найпоширеніших доказів у цивільному та кримінальному судочинстві. У 1895 році вийшла в світ книга Чезаре Ломброзо, який вже здобув широку популярність як автор теорії «природженого злочинця», – «Графологія». Основна ідея книги полягала в твердженні про те, що процес письма – природна функція людського організму; почерк – «дзеркало особи», що відображає її низовинні, «природні» властивості [11, с.98-99]. По суті, це була та сама теорія «природженого злочинця», перенесена на експертний ґрунт.

Внесли свій вклад у дослідження письма та почерку Бертільон і Локар. Поєднання обґрунтованих ними методів запропонував Оттоленгі. Проте, згодом всі вони були знехтувані криміналістикою та експертною практикою як такі, що не мають достатніх наукових підстав.

Третій напрям – розробка та систематизація засобів і методів збирання доказів, організації та планування розслідування – пов’язаний, перш за все, з ім’ям Г. Гросса, який у 1892 році видав фундаментальне «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції», в якому він систематизував всі відомі у той час засоби і прийоми роботи з доказами, розробив ряд оригінальних рекомендацій з виявлення, вилучення та дослідження слідів й інших речових доказів, описав побут і жаргон професійних злочинців, найбільш поширені в практиці способи здійснення та приховання злочинів і сформулював основи методики розкриття та розслідування низки небезпечних злочинів. Потрібно відзначити, що вже в 1895 – 1896 роках у Смоленську трьома випусками був виданий російський переклад другого видання «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» Г. Гросса.

Третє видання книги Г. Гросса вийшло під зміненою назвою «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1898 рік), але запроваджений ним у науковий обіг і практику термін «криміналістика» був прийнятий не відразу.

Ідеї Г. Гросса завоювали численних прихильників: А Вейнгарта (Німеччина), Нічефоро (Італія), А. Рейсса та інших. Останній заснував у Лозанні своєрідну школу для чинів поліції та судового відомства. У 1911 – 1912 роках його лекції слухала група високопоставлених російських судових діячів, у числі яких були видатні російські криміналісти С.М. Потапов і С.Н. Трегубов. У 1912 році в російському перекладі вийшли книги А. Рейсса «Наукова техніка розслідування злочинів» та А. Вейнгарта «Кримінальна тактика. Керівництво до розслідування злочинів». У 1915 році В.Н. Трегубов видав працю «Основи кримінальної техніки»; більша частина змісту якої є викладенням лекцій А. Рейсса.

Вітчизняна криміналістична література в роки, що передували першій світовій війні, є обмеженою. По суті, до числа криміналістичних праць відноситься згадана вище робота Е.Ф. Буринського «Судова експертиза документів, її провадження та користування нею» (1903 рік) і брошура Б.Л. Бразоля «Нариси по слідчій частині. Історія. Практика» (1916 рік), в якій висловлювалися деякі питання тактики слідчого огляду та обшуку.

Розвиток криміналістики західних країн у період між світовими війнами, в основному, полягав у розробці засобів і методів дослідження речових доказів. Лише у Германії деяка увага приділялася питанням теоретичного характеру та проблемам криміналістичної тактики і методики розслідування злочинів.

Широку популярність у ці роки здобуло фундаментальне дослідження Е. Локара «Керівництво з криміналістики», останній (сьомий) том якого вийшов напередодні другої світової війни. Е. Локар, по суті, першим звернувся до дослідження пилу та інших мікрооб’єктів, розробив метод ототожнення за порами (пороскопію), багато років був