У Германії Г. Шнейкерт, начальник Берлінського кримінального розшуку, розробляв питання опису зовнішності злочинців і прийоми роботи зі слідами. Його книги «Вчення про прикмети для впізнання» та «Введення в кримінальну техніку» вийшли в російському перекладі в 1925 і 1926 роках. Спільно з В. Штібером він видає «Практичне керівництво для працівників кримінального розшуку» (1925 рік). У 1924 р. Г. Шнейкерт, очолюючи Берлінське бюро з ідентифікації та викладаючи криміналістику в Берлінському університеті, видає книгу «Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття», що вийшла в російському перекладі наступного року.

У ці ж роки широкої популярності набувають праці іншого німецького криміналіста Р. Гейндля «Кримінальна техніка. З майстерні кримінального розшуку» (1925 рік) і «Дактилоскопія та інші методи кримінальної техніки у справі розслідування злочинів» (1927 рік). Німецький вчений Е. Аннушат у книзі «Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки» (1927 рік) першим звернувся до проблеми використання слідчими логічних висновків, правил побудови і перевірки гіпотез.

Цей період розвитку вітчизняної криміналістики характерний яскраво вираженим практичним ухилом, вирішенням самих невідкладних завдань боротьби із злочинністю, постановкою роботи слідчих апаратів, співробітники яких не володіли ще ні достатніми знаннями, ні достатнім досвідом. У криміналістичній літературі на початку цього періоду переважали перекладні роботи, щоб хоч якось задовольнити попит та озброїти молодих слідчих та експертів. Проте, навіть у ці роки у перших вітчизняних роботах, зумовлених впливом західної криміналістики, є низка оригінальних теоретичних положень. Значний внесок у розвиток криміналістичного вчення зробили роботи таких радянських криміналістів як Г.Л. Грановский, Є.І. Зуєв, Н.П. Макаренко, В.С. Сорокін, Б.І. Шевченко, І.Н. Якимов та інших науковців. У працях цих вчених отримали обґрунтування загальні положення криміналістичного вчення про сліди злочину. Зокрема, ними були досліджені питання механізму утворення слідів, розроблені основи їх класифікації, описані сучасні способи моделювання слідів ніг і взуття тощо. Так, І.Н. Якимов у першому виданні «Практичного керівництва з розслідування злочинів» (1924 рік) подає дані про виявлення, фіксацію, вилучення та дослідження слідів людини та інших слідів злочину (тварин, коліс, знарядь злому, зброї, підробок і фальсифікацій, горючих речовин і запальних приладів при підпалах), наводить рекомендації зі зберігання предметів зі слідами злочину, а також здійснює спробу конструювання загального методу розслідування за непрямими доказами. Н.П. Макаренко у праці із загальної теорії криміналістики (1926 рік) розглядає теоретичні основи дактилоскопії.

У 1935 – 1936 роках і 1938 – 1939 роках вийшли перші вітчизняні підручники з криміналістики для юридичних вузів, у підготовці яких брали участь всі провідні криміналісти того часу: А.І. Вінберг, В.І. Громов, С.А. Голунський, Е.У. Зіцер, С.М. Потапов, Б.М. Шавер, І.Н. Якимов та інші. Окремі підрозділи цих підручників присвячувалися дослідженню питань про сліди злочину, їх види, механізм утворення, порядок виявлення, фіксації та використання у кримінально-процесуальному доказуванні.

Період між двома світовими війнами для криміналістичного вчення про сліди злочину був переважно часом накопичення емпіричного матеріалу, вирішувалося завдання розповсюдження цих криміналістичних знань серед працівників правоохоронних органів, створення практичного керівництва та допомоги. У той же час у працях А.І. Вінберга, Б.М. Комаринця, С.М. Потапова, Б.І. Шевченка та інших вчених закладалися наукові основи криміналістичної експертизи та вивчався зарубіжний досвід застосування наукових засобів і методів розкриття злочинів.

Із середини 40-х років ХХ століття у вітчизняній криміналістиці почався процес активного формування часткових криміналістичних теорій, що відображають різні сторони її предмету, у тому числі й криміналістичного вчення про сліди злочину.

1.3. Загальні положення сучасного слідознавства

Особливості вітчизняного слідознавства зумовлені історичними особливостями його становлення та розвитку. Починаючи із 30-х років ХХ століття, криміналістичне вчення про сліди злочину та механізм слідоутворення пройшло декілька етапів.

На першому увагу вчених-криміналістів привертали тільки самі сліди як джерело інформації переважно про особу злочинця та деякі його дії. Зокрема, на цьому етапі поняття сліду не вченими не формулювалося, механізм слідоутворення детально не аналізувався, а сліди класифікувалися, в основному, за об’єктами.

Перше визначення сліду у вітчизняній літературі запропонував І.Н. Якимов, на думку якого «слідом називається відбиток на якому-небудь предметі, що дозволяє судити про його форму або про його призначення. Від сліду необхідно відрізняти пляму, яка дозволяє судити тільки про речовину, що залишила його, оскільки вона сама є частиною цієї речовини» [78, с.44]. Проте, ця відмінність між слідом і плямою І.Н. Якимовим не враховувалася при наведенні ним класифікації слідів.

У 1935 році вперше в юридичній літературі був використаний термін «вчення про сліди», а в 1936 році – термін «трасологія» [25, с.75]. Проте, ні визначення понять «вчення про сліди» і «трасологія», ні окреслення їх структури вченими не наводилося.

Другий етап становлення криміналістичного вчення про сліди злочину пов’язаний з появою праць С.М. Потапова з теорії криміналістичної ідентифікації, про наукові основи вчення про сліди, яке він тоді іменував трасологією, а також робіт А.І. Вінберга про основні принципи криміналістичної експертизи.

Вже в своїй першій роботі про принципи криміналістичної ідентифікації С.М. Потапов поділив всі об’єкти, що беруть участь у даному процесі, на ідентифіковані та ідентифікуючі. Цю класифікацію він неодноразово ілюструє на прикладі різних слідів та об’єктів, що їх залишили [5, с.140].

Виділення слідів у самостійну категорію послужило посилкою для створення таких класифікацій, в яких підставою був би не вид слідоутворюючого об’єкта, а властивості самого сліду або механізм його утворення. Для вирішення цієї проблеми необхідно було визначити, що потрібно розуміти під слідом в криміналістиці. Таке визначення сформулював у 1945 році