Потрібно зазначити що в науковій літературі вже сформульовані основні характерні риси, які відрізняють порядок звернення стягнення на заставну від загальноцивільного порядку звернення стягнення на предмет застави. З метою уникнення можливих колізій у правозастосовчій практиці були запропоновані два основні способи задоволення заставодержателем заставної своїх вимог: шляхом реалізації заставленої заставної безпосередньо заставодержателем та шляхом звернення ним стягнення на предмет іпотеки (у випадку невиконання основного зобов’язання, забезпеченого іпотекою) чи отримання задоволення своїх вимог за рахунок виконання, одержаного від боржника іпотекодержателя (у випадку виконання такого зобов’язання) [46, с. 92]. Крім того, пропонується законодавчо передбачити можливість обрання сторонами договору застави заставної звичайної процедури звернення стягнення на предмет застави у судовому чи позасудовому порядку [20, с. 87].

Задоволення вимог заставодержателя шляхом реалізації ним прав, засвідчених заставленими цінними паперами, можливе лише у відношенні векселів, що були передані йому із вчиненим заставним індосаментом. Якщо ж вексель був обтяжений правом застави на підставі договору застави без вчинення будь-якого індосаменту, звернення стягнення на нього та його реалізація можливі виключно у загальноцивільному порядку.

Впроцесі вивчення і дослідження данного питання, було виявлено ряд проблематичних аспектів у законодавчому регулюванні застави цінних паперів. Пропонується внести наступні зміни та доповнення до чинного законодавства України про заставу:

а) в Законі України “Про заставу”:

- в ст. 16, яка встановлює момент виникнення права застави, передбачити, що право застави на бездокументарні цінні папери виникає з моменту фіксації заставного обтяження таких паперів уповноваженою на це особою;

- в ст. 53, яка регулює питання застави ордерних цінних паперів, передбачити, що застава векселя здійснюється шляхом укладення сторонами договору застави, вчинення векселедержателем заставного індосаменту та передачі ним векселя заставодержателю;

- до ст. 23, яка визначає порядок реалізації заставлених майнових прав, додати ч. 3, яка передбачала б, що реалізація заставлених бездокументарних цінних паперів відбувається у порядку, передбаченому ч. 1 та 2 цієї статті;

- до Розділу VI “Застава цінних паперів” внести окремі статті, які б регулювали питання застави товаророзпорядчих цінних паперів;

б) у ст. 30 Закону України “Про іпотеку”, яка регулює питання застави заставної, пропонується встановити, що у випадку порушення зобов’язання, забезпеченого заставою заставної, заставодержатель заставної може на свій вибір: – самостійно реалізувати заставну та задовольнити свої вимоги за рахунок отриманих грошових коштів; – звернути стягнення на предмет іпотеки (у випадку невиконання основного зобов’язання, забезпеченого іпотекою) чи задовольнити свої вимоги за рахунок виконання, одержаного від боржника іпотекодержателя (у випадку виконання такого зобов’язання);

в) у ст. 33 Закону України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень”, яка регулює питання реалізації прав за забезпечувальними обтяженнями, доцільно встановити, що задоволення вимог заставодержателя шляхом реалізації ним прав, засвідчених заставленими цінними паперами, можливе лише у відношенні векселів, що були передані йому із вчиненим заставним індосаментом.

РОЗДІЛ 3. ЗАСТАВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ОКРЕМИХ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Застава є найбільш поширеним способом забезпечення зобов'язань у зв'язку з тим, що забезпечує можливість для кредитора отримати переважне задоволення з вартості заставленого майна. Однак у законодавчому регулюванні заставних правовідносин в Україні існує проблема невідповідності деяких матеріально-правових норм цивільного права потребам заставних відносин, так, наприклад, при реалізації предмета застави не дотримано баланс інтересів заставодавця та заставодержателя, через якого кредитори не так активно надають кредити, як потрібно для інтенсивного розвитку господарського обороту. Цивільне укладення – одна з центральних законодавчих актів Німеччині є найбільш близьким для вітчизняного правопорядку. Більш ніж столітній досвід застосування німецьких норм показав, що рецепція може виявитися досить корисною для нашої держави в силу подібності вирішуваних завдань і правових джерел [29, с. 47]. Одночасно з цим багато аспектів німецького права стають актуальними у зв'язку з що спостерігається останнім часом підвищеним інтересом до інтеграції бізнес-процесів, розвитку транснаціональних корпорацій, пов'язаних з правовими системами різних країн. Отже, дуже актуальні дослідження та аналіз законодавства ФРН [21, с. 91].

Однак при цьому слід враховувати традиції украінської цивілістики, чинне законодавство, що склалися положення українського цивільного права та відповідні доктринальні установки [22, с. 87]).

У німецькому праві законодавчо закріплена класифікація заставного права як обмеженого речового права, тому що воно виділяється з права власності у вигляді речового правомочності заставного кредитора на реалізацію предмета застави. Проте, на погляд Калмикової Г.В., надане заставодержателю речове домагання (право вимоги) на претерпеваніе власником примусової реалізації предмета застави, а також зобов'язальне і речове правовідносини на підставі, відповідно, зобов'язальних і речових договорів, (передбачених в якості необхідного фактичного складу виникнення заставного права) , свідчить про те, що правова природа заставного права в німецькому праві є змішаною - речове-зобов'язальні. У дискусії, що розгорнулася в російському праві щодо правової природи заставного права [40, с. 17], ми приєднуємося до думки про його змішаної речове-зобов'язальний природі, тому що заставне право характеризується правом слідування і абсолютним характером захисту, а також тим, що його носій знаходиться в зобов'язальних правовідносинах з власником закладається речі. Таким чином, правову природу заставного права і в німецькому, і в російському праві є змішаною - речове - зобов'язальний і не змінюється залежно від предмета застави.

У російському законодавстві допускається забезпечення майбутніх і умовних вимог запорукою нерухомих речей, однак з приводу забезпечення таких вимог ний запорукою рухомих речей норма в законодавстві відсутнє [41, с. 25]. У зв'язку з тим, що іпотека як обтяження майна, закладеного за договором про іпотеці, виникає з моменту