Дія принципу акцесорних виявляється і в тому, що заставне право може перейти до нового кредитора тільки разом з вимогою, слідуючи за ним. У німецькому праві немає спеціального фактичного складу для передачі заставного права, тому що передається завжди тільки вимога. У свійськомуму праві існує можливість передачі самого заставного права, хоча в цьому випадку і робиться застереження про те, що вимога йде за за лігвом правом, однак, на погляд автора, в даному випадку відбувається на рушення принципу акцесорних. Вноситься пропозиція викласти ст. 355 ГК РФ в такій редакції: “Відступлення прав за договором про заставу не допускається. З передачею вимоги за основним зобов'язанням, забезпеченого заставою, заставне право переходить до нового кредитора у силу закону“.

Кредитор забезпечуваного вимоги і заставодержатель обов'язково збігаються. Боржник забезпечуваного вимоги не завжди є власником майна, що закладається, при цьому встановити заставне право може тільки власник.

У німецькому праві участь суду в реалізації предмета застави служить мірою контролю за правомірністю використання заставодержателем свого права, а не способом для отримання підстави реалізації заставного права, як в російському праві, де на відміну від німецького, присутня додаткова стадія “звернення стягнення на предмет застави” [23, ст. 2207], без якої неможливо здійснити реалізацію предмета застави, і яка теж здійснюється на публічних торгах. Норми російського права про реалізацію заставленого майна свідчать про пріоритетний захист законодавцем інтересів заставників. У німецькому праві порядок реалізації заставленого майна свідчить про позицію законодавця, що підтримує заставодержателя, що сприяє розвитку економічних відносин. Зміна механізму реалізації предмета застави було б корисно, але вимагає додаткових досліджень.

Щодо іпотеки морських суден у Росії, як і в Німеччині, діє принцип законної презумпції, який означає, що якщо іпотека морського судна або споруджуваного судна зареєстрована, то така іпотека існує. У німецькому праві дана презумпція, по суті, відповідає презумпції правильності поземельної книги, згідно з якою зміст поземельної книги визнається достовірним щодо особи, яка внаслідок здійснення угоди набула права на земельну ділянку або право, обтяжують це право, за винятком випадків, коли в поземельну книгу внесено заперечення щодо достовірності запису або про недостовірність записи, яке відоме набувачеві [27]. Норми ст. 378 Кодексу торгового мореплавання РФ від 30.04.1999 N 81-ФЗ (ред. від 04.12.2006) 1, (далі – КТМ) відповідають положенням ст. 2 Закону “Про реєстрацію прав на нерухоме майно та угод з ним” від 21.07.1997 (далі – Закон про реєстрацію прав на нерухомість), згідно з якою державна реєстрація є єдиним доказом існування зареєстрованого права[29, с. 43 ]. Метою такої презумпції є захист інтересів заставодержателя і спрощення доказування існування і припинення підлягають реєстрації та зареєстрованих прав. Вона спрямована також на створення стабільності цивільного і торгового обігу, але не є абсолютною, бо може бути оскаржена з використанням відповідних документів та представлення доказів і до внесення зміни до реєстру запис вважається дійсною. Це положення в російському праві введено тільки щодо іпотеки морських суден, однак доцільно поширити цей досвід і на іпотеку інших нерухомих речей [24, ст. 3594].

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження у дипломній роботі можна сформулювати наступні висновки.

1. Належне виконання цивільно-правових зобов’язань усіма учасниками цивільного обороту є запорукою стабільності, яка є одним із основних факторів, що повинні сприяти успіху економічних реформ в Україні.

Основними положеннями заставного права, якими ми користуємось і сьогодні, і які сформульовані ще в римському праві є:

1) індивідуальна визначеність предмету застави;

2) судовий порядок звернення стягнення на заставлене майно;

3) збереження права кредитора на заставлене майно і в разі зміни його власника;

4) приоритетність права вимоги заставодержателя щодо заставленого майна по відношенню до інших кредиторів.

2. В Цивільному кодексі Української РСР 1922 року застава знаходилась в розділі речових прав і визначалася як право кредитора (заставодержателя) у випадку невиконання боржником забезпеченої заставою вимоги отримати переважно перед іншими кредиторами задоволення з вартості заставленого майна. ЦК УРСР 1922 передбачав лише іпотеку будівель та прав забудови. Предметом застави могло бути будь-яке майно не вилучене з цивільного обороту, в тому числі боргові вимоги та право забудови. Земля, а також майно державних підприємств, установ та організацій, що мало відношення до засобів виробництва були вилучені з обороту. Для договорів застави будівель та прав на забудову передбачалась обов”язкова нотаріальна форма, а також реєстрація в державних органах. Заставодержцю в таких випадках видавався заставний акт.

3. Можна виділяти такі види предметів застави:

- земельні ділянки в межах, передбачених чинним законодавством, нерухоме майно, що пов'язане з землею: будівлі, споруди, квартири, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, багаторічні насадження та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого та на яке може бути звернене стягнення і яке може бути відчужене;

- товари в обороті або переробці - сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція;

- рухоме майно - майно, яке не віднесене до нерухомого, не пов'язане з землею,