московській державі завжди встановлювала право власності на користь заставодержателя. Аналіз Псковської Судної Грамоти даний Кассо заперечує такі висновки [6, с. 306]. Так віддача рухомої речі в заклад знімала з боржника подальшу відповідальність, навіть в тому разі, якщо пізніше виявилось, що вартість заставленої речі значно нижча суми боргу. Якщо, скажімо, в суді боржник не визнавав що закладена річ є його власністю, кредитор вважався безспірним її власником і разом з тим в подальшому втрачав право на стягнення суми боргу. Є у Кассо також і інші підтвердження того, що предмет застави не обов’язково передавався у власність кредитору[6, с. 310].
Однак у Звоницького ми знаходимо критику висновків Кассо про те, що застава у Псковській Судній Грамоті має досить розвинений характер. Звоницький стверджує що застава в той час була не просто привілейованим боргом в порядку задоволення вимог кредитора, а таким боргом, в якому брав участь новий, неіснуючий для інших кредиторів об”єкт задоволення в вигляді певного майна боржника. Це, в деякій мірі, поєднує заставу по Псковській Судній Грамоті з порукою, коли поручителем виступає не особа а річ.
Литовське право, що діяло на значній території України, знало більш розвинені заставні відносини. Литовські Статути встановлювали заставу з безпосередньою передачею речі кредитору, який звичайно користувався її плодами (в т. ч. і в випадку застави нерухомості). Товстоліс [4, с. 18] вказує на таку особливість застави нерухомості по Литовському Статуту, як довічне право боржника на викуп заставленої речі, причому сумма боргу в такому випадку для нього не збільшувалась. Проте в той час існували і угоди за якими право власності на річ кредитор набував у випадку невиконання боржником зобов’язання у встановлений строк, вони іменувалися “на упад”. В такому випадку предмет застави був для кредитора єдиним відшкодуванням за неповернену суму. І лише коли заставлена річ не могла відповідати очікуваним якостям чи віднята у кредитора третьою особою на законних підставах, він міг звертати стягнення на інше майно боржника. Родина заставодавця не втрачала права на викуп майна. Кассо стверджує , що вже з XV століття в Литві зустрічаються угоди в яких предмет застави залишається в руках боржника до моменту сплати боргу. Крім того в Литовському Статуті передбачалася не лише можливість перезастави, а й містився механізм задоволення вимог кількох кредиторів в таких випадках [6, с. 321].
Прийнятий після входження України до складу Російської Іперії “Свод правъ по которымъ судится малоросійскій народъ”, був витриманий в дусі Литовського Статуту та звичаєвого українського права. На додаток в ньому передбачалося право заставодержателя відмовитись від користування заставленою річчю після прострочки виплати боргу. В такому випадку річ продавалася; кредитор мав право й додаткового стягнення з майна боржника у випадку недостатньості вирученої від продажу суми
В XVII - XVIII століттях в Росії стали переважати застави без передачі речі (головним чином нерухомості) заставодержцю.
Одним з перших законодавчих актів, що регулював заставні відносини був Указ від 1 серпня 1737 року. Цей указ заміняв залишення речі за заставодержцем обов”язковим її продажем [6, с. 235].
Кредитор мав право продавати нерухоме майно лише дотримуючись певних правил і після звернення до суду. В тому ж випадку коли на торгах не була запропонована певна сума, він міг залишити майно за собою. Але такий порядок задоволення кредитора з заставленого майна через недостатню розвиненість господарського обороту в Російській Імперії був сприйнятий негативно. Законом від 11 травня 1744 року обов’язків продаж заставленого майна був відмінений.
Подальшим кроком в розвитку заставного права в Росії було прийняття в 1800 році Статуту про банкрутів. Ним встановлювалось 6-ти місячне право володіння та користівання кредитора заставленою нерухомістю після настання терміну сплати боргу. Якщо на публічних торгах була запропонована ціна нижча за суму боргу кредитор залишав майно за собою
До 1815 року проіснувало, прийняте під тиском дворянства, положення про право родини боржника на викуп заставленого майна навіть після аукціону.
Головним недоліком Статуту про банкрутів за словами Кассо було визнання застави як засобу забезпечення лише кредитних зобов”язань. Крім того він містив заперечення переходу права застави від одного кредитора до іншого, що обмежувало цивільний оборот. Згодом всі подібні недоліки були виправлені і на початок двадцятого сторіччя Росія мала досконалу систему норм, які регулювали відносини по заставі. Тогочасне заставне право Росії відповідало пануючим економічним відносинам і належно обслуговувало господарський оборот.
Аналізуючи розвиток заставного права України в радянський період Азімов виділяє два його етапи. Перший етап, коли в період непу в цивільному обороті активно приймав участь приватний капітал, характеризується і більш розвиненим заставним правом [8, с. 7].
В Цивільному кодексі Української РСР 1922 року застава знаходилась в розділі речових прав і визначалася як право кредитора (заставодержателя) у випадку невиконання боржником забезпеченої заставою вимоги отримати переважно перед іншими кредиторами задоволення з вартості заставленого майна. ЦК УРСР 1922 передбачав лише іпотеку будівель та прав забудови. Предметом застави могло бути будь-яке майно не вилучене з цивільного обороту, в тому числі боргові вимоги та право забудови. Земля, а також майно державних підприємств, установ та організацій, що мало відношення до засобів виробництва були вилучені з обороту. Для договорів застави будівель та прав на забудову передбачалась обов”язкова нотаріальна форма, а також реєстрація в державних органах. Заставодержцю в таких випадках видавався заставний акт.
Заставодержатель не міг користуватися заставленим майном, якщо інше не