На другому етапі розвитку радянського заставного права в процесі націоналізації власності та мілітаризації економіки, звужувалася і економічна база застосування застави. З часом в Радянському Союзі вона майже втрачає своє значення як засіб забезпечення зобов’язань .

Цивільний кодекс, прийнятий в 1960 році, допускав в якості предмету застави лише індивідуально-визначені чи іншим чином індивідуалізовані та відокремлені від інших речі. Крім того встановлювалися обмеження на заставу майна державних підприємств, установ та організацій, колективних сільськогосподарських підприємств, громадських організацій. Іпотека, яку використовували до застави житлових будинків і називали “забороною відчудження речі”, оскільки вона здійснювалась шляхом накладення заборони відчудження майна без згоди заставодержателя, використовувалась лише за зобов‘язаннями громадян перед Ощадбанком СРСР

На нашу думку, застава існує там, де в ній є нагальна, обумовлена дійсними реаліями життя потреба, де існують реальні відносини власності, розвинутий товарообіг, обіг нерухомого майна. В суспільстві, де домінує державна власність, визнається для громадян лише особиста трудова власність, говорити про заставу, а тим більше нерухомості, не доводиться. В такому суспільстві використання застави є звуженим, і по суті вона є лише згадкою про іншого роду економічні відносини

Отож, потрібно проаналізувати, насамперед, римське приватне право, оскільки саме воно вперше розглядало можливість забезпечення виконання зобов’язань не лише шляхом застави тілесних речей, а й шляхом застави прав вимоги – “pignus nominis”. Тобто, вже на той час була розроблена та застосовувалася у цивільному обороті така складна правова конструкція як застава майнових прав.

Як бачимо, в рамках інституту фідуції, як першої форми застави за римським приватним правом, майнові права на той час не могли бути заставлені, проте великий вплив на становлення інституту застави майнових прав справили більш пізні форми застави, що з'являються з розвитком римського приватного права на початку I-II ст. н.е. та до яких належить, зокрема, пігнус (pignus) та іпотека [1, с. 267]. Застава, на сьогоднішній час, є однією із найактуальніших тем в цивільно-правовому регулюванні.

1.3. Порівняння застави з іншими способами забезпечення

виконання зобов’язань

Саме зараз, з формуванням і становленням нової правової системи, розвитком цивільного законодавства в цілому, і інституту приватної власності, зокрема, ми маємо можливість спостерігати за підвищенням правової свідомості громадян України, вдосконаленням правовідносин між особами, які грунтуються на принципах рівноправ’я та законності. Одним із способів реалізації принципів законності і рівності відносин є зобов’язальне право і, зокрема, інститут застави як способу забезпечення виконання зобов’язань. Належне виконання зобов’язань передбачає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовідносинах, виконують покладені на них обов’язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок – з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак – і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці. Поруч із заставою у законодавстві виділяються ще й такі способи забезпечення зобов’язань як неустойка, завдаток, та порука. Застава безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою, оскільки по-перше, договір застави майна забезпечує наявність і збереження майна на той момент, коли боржник буде розраховуватись з кредитором, при чому вартість заставленого майна буде зростати пропорційно до рівня інфляції. По-друге, застава майна боржника забезпечує кредитору - заставодержателю переважну можливість задовольнити свої потреби за рахунок предмету застави перед іншими кредиторами. По-третє, реальна небезпека втратити майно в натурі є гарним стимулом для боржника виконати свої зобов’язання належним чином і у визначений строк. Отже, можна говорити про винятковість застави як способу забезпечення виконання зобов’язань. Застава як інститут цивільного права є одним із найстарших інститутів приватного (цивільного) права. Вона була відома вже римському праву, яким регулювались три види застави: фідуціарні угоди, ручний заклад, іпотека [9, с. 108]. При фідуціарній угоді боржник передавав кредитору (заставодержателю) взамін отриманих засобів певну річ у власність за умови, що у випадку виконання боржником зобов’язання заставлена річ повинна бути йому (заставодавцеві) повернута. Якщо виконання не наступило, то річ залишалась у кредитора, хоча розмір боргу був значно менше, ніж вартість заставленої речі. В такій угоді стан боржника був дуже невигідним, оскільки кредитор ставав власником речі і міг передати її третім особам. До третіх осіб заставодавець вже не міг подавати позов, оскільки вони були добросовісними набувачами. За заставодавцем залишалось право отримати з свого кредитора відшкодування збитків. Згідно договору ручного закладу річ передавалась не у власність, а лише у володіння. В умовах про заставу вказувалось, що у випадку виконання зобов’язань річ повинна бути повернена боржнику. Заставодержатель ручного закладу, згідно загального правила не міг користуватися отриманою річчю і зобов’язаний був утримувати її в належному стані. Як при фідуціарній угоді, так і при ручному закладі заставлене майно виключалось з цивільного обороту, що ускладнювало виконання боржником своїх зобов’язань, оскільки речі, що були у заставі на приносили йому прибутку. Наприклад, заставлена земельна ділянка, що не давала доходу. З подальшим розвитком торгівлі виявилось, що заставлене майно вигідніше залишити в боржника з метою створення йому умов для виконання свого зобов’язання . Такий вид застави отримав назву “іпотека”. Він, в першу чергу, відносився до нерухомого майна. Заставлена земля кредитору не передавалась, боржник продовжував нею користуватись і отримувати доходи. Усі вище названі види застави у дещо трансформованому вигляді застосовувались і в дореволюційній Росії [51, с. 42]. Згідно фідуціарної угоди право власності на заставу виникало у заставодержателя не з моменту її встановлення,