Саме такі заходи з боку держави були б корисними щодо недопущення традиційних методів «спроб і помилок» в умовах дії «кризового права», коли є можливість «розкрадати державу згідно з чинним законодавством» та залишення без відповідної правової реакції значної кількості фактично вчинених з позиції кримінології як відомих, так і латентних злочинів [47, с.97].

Певний науково-практичний інтерес сьогодні представляє визначення на державному рівні змісту та сутності кримінологічної політики держави як однієї зі складових частин кримінальної політики.

Науково-практичний інтерес щодо формування кримінологічної та кримінально-виконавчої політики в України зростає останнім часом, а його реалізація в концептуальних розробках має надати суттєвого поштовху в становленні та оптимізації згаданих напрямів діяльності державних та суспільних інститутів, у тому числі кримінальної юстиції, що працюють у сфері боротьби зі злочинністю[35, с.3].

Розглядаючи питання становлення названих напрямів політики в межах кримінальної політики, що засновувалася на досвіді як зарубіжних, так і вітчизняних вчених та практиків, доцільно торкнутися деяких теоретичних і практичних аспектів даного феномену.

Виходячи із завдань кримінальної політики – оптимізації діяльності держави в боротьбі зі злочинністю, створення стабільності, безпеки на території держави та її окремих суб'єктів, кожного громадянина та суспільства в цілому, а також концептуальних положень як сукупності основних ідей, що характеризують розвиток кримінальної політики, її предмета і закономірностей, місця в політичній системі, принципів, структури і специфіки діяльності по розробці та реалізації стратегії боротьби зі злочинністю, можна зазначити, що її реалізація, тобто втілення в життя розроблених і закріплених в нормативно-правових актах цілей і завдань, здійснюється через діяльність судових, правоохоронних та інших органів державної влади, до компетенції яких входить боротьба зі злочинністю [36, с.29].

Саме ці, а також інші обставини, що обумовлюють певну єдність і комплексність у вирішенні даних стратегічних завдань, надають теоретичне і практичне підґрунтя вважати кримінальну політику загальнооб'єднуючим державно-владним феноменом, який акумулює в собі певну структуру специфічних складових – як стратегічних, так і тактичних напрямів державної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, які цілком обґрунтовано можуть мати назву кримінально-правова, кримінально-виконавча, кримінологічна політика та її оперативно-розшукові та криміналістичні аспекти забезпечення та інше [22, с.43].

Тому, на наш погляд, зазначені компоненти (елементи) кримінальної політики складають її структуру, а не певні рівні й етапи розробки та реалізації даної політики, як про це зазначають окремі вчені.

Отже, науково-практичний інтерес походження (умовного виокремлення) в межах кримінальної політики вказаних її компонентів – кримінологічної політики, можна спостерігати в деяких історичних періодах [35,с.3]:

- Перший етап – зародження і формування основ кримінальної політики (друга половина XIX ст. – 1917 p.), коли у витоків даної науки стояли видатні юристи Є. Феррі, Ф. Лист, А.Принс, М.В. Духовський (1872 р), І.Я. Фойницький (1889 p.), M.H. Гернет, А.А. Піонтковський, М.М. Полянський, С.К. Гогель [48, с.274]..

- Другий етап формування радянської кримінальної політики (20-ті pp. – кінець 80-их pp. XX ст.) відзначений роботами вчених Н.В. Криленка, А.А. Піонтковського, та ін. Відродження наукового інтересу до цієї проблеми відзначилося у 70-80 pp. XX ст. завдяки таким вченим, як Н.А. Бєляєв, В.А. Владіміров, А.А. Гер цензон, В.М. Кудрявцев, Ю.І. Ляпунов, П.Н. Панченко, та інші [54, с.149].

- Третій етап формування кримінальної політики визначається як пострадянський (початок 90-их pp. XX ст. і до тепер) [35, с.4].

Тому, на нашу думку, можна погодитися із зазначеним поділом кримінальної політики на кримінально-правову (як напрям діяльності зі створення кримінального законодавства, здійснення криміналізації та декриміналізації, пеналізації та депеналізації і диференціації кримінальної відповідальності), кримінально-процесуальну (як напрям діяльності зі створення і застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії), кримінально-виконавчу (як напрям виконання кримінальних покарань) та кримінологічну (профілактичну, як напрям профілактики правопорушень).

На наш погляд, дослідницький інтерес визначення в межах кримінальної політики держави її структурних елементів як специфічних феноменів сьогодні є актуальним. І в даному разі вважається за доцільне виділити її складові компоненти буквально в кожній структурній частині глобальної кримінальної політики держави, аспекти, що пов'язані з:

- кримінально-правовими функціями – криміналізацією чи декриміналізацією діянь (без визначення якої не може йтися про виконання кримінальних покарань);

- кримінально-процесуальними функціями, пов'язаними з кримінальним судочинством, яке конкретно регламентує порядок застосування компетентними органами держави такого виду державного запобіжного примусу, як попереднє ув'язнення, розслідуванням, винесенням вироку і т. ін.;

- кримінально-виконавчими функціями, які визначають порядок регулювання умов тримання, визначення правового статусу ув'язнених і засуджених, забезпечення режиму та охорони і т. ін., а також – виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;

- кримінологічними функціями, що на ґрунті вивчення феномену злочинності, її причин та умов визначає основні напрями і засоби [33, с.2].

У теорії під принципами політики у сфері боротьби зі злочинністю прийнято розуміти основні положення, керівні ідеї, що лежать в основі боротьби зі злочинністю. Вони виробляються на основі наукового пізнання закономірностей цієї діяльності і виражаються у законодавчих актах держави, документах державних органів, політичних партій, громадських організацій тощо [50, с.54]. Вони являють собою відповідні вимоги, яким повинні відповідати всі заходи боротьби зі злочинністю, норми відповідних галузей права і практика їх застосування, вся діяльність по боротьбі зі