Чинний ЦК в розділі 5 передбачає, що строк ви-значається періодом, який обчислюється роками, мі-сяцями, тижнями, днями чи годинами (ст. 252), а та-кож початок і закінчення строку[2]. Таке визначення строків особливо важливе при укладанні господарсь-ких договорів, для яких строк є однією з істотних умов, - договори поставки, підряду, страхування, за-стави, лізингу, оренди, кредитування та деякі інші. Так, ГК в ст. 267 визначає строки поставки, відповід-но, основним періодом поставки є квартал, а продук-ції народного споживання – місяць [3].

Договір вступає в силу і стає обов'язковим для сторін з моменту його укладання. Наприклад, для консенсуального договору купівлі-продажу ним буде момент, у який досягнута в належній формі згода з усіх істотних умов продавця з покупцем, а для ре-ального договору, наприклад, позики, - момент пере-дачі на підставі досягнутої згоди грошей або іншої, визначеної родовими ознаками, речі.

Поряд з моментом початку дії договору спеціальні правові наслідки тягне припинення його дії, яке ви-кликає припинення прав та обов'язків сторін. Це означає, що з указаного моменту можуть виникнути тільки нові права й обов'язки між сторонами: поста-чальник, прийнявши на себе зобов'язання поставляти протягом певного періоду товари, з припиненням до-говору може і повинен припинити поставку. Проте, не завжди припинення дії договору торкається прав та обов'язків, що виникли раніше. Мається на увазі те, що договір може бути припинений, але зобов'я-зання, що виникло раніше, продовжує існувати: по-купець зобов'язаний оплатити поставлені в період дії договору товари [72,с.82 ].

У випадках, коли в договорі не визначений строк дії договору або якщо він і зазначений, але не перед-бачено, що з його закінченням зобов'язання сторін припиняється, договір вважається діючим до визначе-ного в ньому моменту закінчення виконання зобов'я-зань сторонами.

Дозволяються зобов'язання без точного зазначення строку Їхньої дії. Це стосується, напри-клад договору схову (ст. 936 ЦК), ці договори можуть укла-датися на невизначений термін [2] . У таких випадках жодна із сторін - охоронець має право в будь-який час відмовитися від договору, але зобов'я-зати надати собі, що здала майно на схов, достатній за даних умов строк для його одержання.

Свобода сторін у визначенні строку дії договору обмежується у ряді випадків законом. Наприклад, п. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачає, що строк надання в суборенду не може перевищувати терміну дії оренди, а також договір оренди державного майна зберігає чинність для нового власника в разі переходу права власності до інших осіб[9] .

Законодавство стосовно деяких договорів встановлює певні строки або містить на цей випадок додат-ковий варіант. Так, ст. 526 ЦК передбачає, що зобо-в’язання повинні виконуватися належним чином від-{мов договору та вимог цього Кодексу, цивільного законодавства, а за відсутності та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що зазвичай ставляться. Ст.530 ЦК зазначає: якщо строк виконання зобов'я-зання не встановлений або визначений моментом ви-конання, кредитор може вимагати виконання, а боржник має право провести виконання в будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов’язання в семиденний строк із дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо обов'язок негайного виконання не ви-пливає з договору або актів цивільного законодавства [2] .

Строк виконання є обмеженим у часі: тільки з його спливанням у кредитора виникає право вимагати, а у боржника - обов'язок виконати зобо-в’язання.

Ціна в господарському договорі.

Для більшості договорів умова про ціну є обов'язковою. Особливо це стосується оплатних договорів, за якими сторона повинна отримати плату (договір ку-півлі-продажу) або інше зустрічне задоволення (бар-тер), на відміну від безоплатних договорів, де сторона повинна передати що-небудь іншій без отримання від неї платні або іншого зустрічного задоволення (дого-вір безоплатного майнового найму).

За часів планової економіки ціни на всі види това-рів та послуг визначалися державою у відповідних нормативних актах, і сторони договору не мали права не дотримуватися порядку встановлення цін, який містили ці акти.

На сьогодні ситуація змінилася: необхідним елемен-том свободи договорів, що захищаються державою, є свобода цін. Відповідно до ст. 632 ЦК, ціна в догово-рі встановлюється за домовленістю між сторонами. У випадках, передбачених законом, застосовуються ці-ни, .які встановлюються або регулюються уповноваже-ними органами державної влади або органами місце-вого самоврядування [2] .

Згідно зі ст. 6 Закону "України "Про ціни і ціноут-ворення" від 3 грудня 1990 р., встановлено три види цін: вільні, державні фіксовані, регульовані. Таким чином, від предмета договору залежить, яка ціна бу-де зазначена. Якщо в законодавстві щодо певних то-варів встановлена державна фіксована ціна, то вона стає, безумовно, обов'язковою для сторін. На відміну від цього, регульована ціна встановлюється в тому разі, коли закон або інший обов'язковий для сторін акт обмежується вказівкою певних меж, за які сторо-ни не можуть перейти [6]. Вони повинні домовитися що-до ціни в цих межах, тобто в цьому разі має місце законно-договірна ціна. Законодавство передбачає від-повідні санкції за порушення державної дисципліни цін, які виражаються у стягненні всієї необґрунтовано одержаної суми виручки в дохід відповідного бюдже-ту залежно від упорядкованості підприємства, органі-зації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано