У вітчизняному законодавстві відбувається одночасний розвиток двох договірних теорій: правочинної/угодницької (договір як домовленість) та зобов’язальницької (договір як зобов’язання). Так, відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків [2]. Господарський Кодекс України хоча й не надає загального визначення господарського договору, однак, аналіз його положень свідчить про відсутність загального підходу стосовно розуміння договору. Так, в одному випадку договір розглядається як юридичний факт, на підставі якого виникають господарсько-договірні зобов’язання (статті 179, 180 ГК України), у другому — відбувається його ототожнення з господарським зобов’язанням (ст. 189 ГК України має назву «Ціна у господарських зобов’язаннях», незважаючи на те, що фактично йдеться про ціну як істотну умову господарського договору; у ст. 207 ГК України передбачена можливість визнання недійсними господарського зобов’язання, яке укладено учасниками господарсько-договірних відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції, а також окремих умов господарського зобов’язання, у третьому — як форма, яку набувають зобов’язання (ст. 186 ГК України, яка, до речі, має назву «Укладення організаційно-господарських договорів», передбачено, що договірне оформлення організаційно-господарських зобов’язань може здійснюватися учасниками господарських відносин на основі вільного волевиявлення. [55,с.54]. Проблема вибору єдиного підходу щодо розуміння договору безумовно ускладнюється тим, що договір не обмежується якоюсь однією якістю та в теоретичній площині може розглядатися з різних ракурсів. Однак на законодавчому рівні, з метою однозначного розуміння юридичної термінології та запобігання виникненню юридичних колізій, має послідовно відбиватися розуміння тільки однієї, найбільш ключової правової іпостасі договору. Проте в сучасній доктрині господарського права немає єдиної думки щодо того, яка із теорій договору найбільшою мірою відповідає сутності та значенню даного правового засобу в господарському праві. Утім саме від вирішення такого питання безпосередньо залежить ступінь розвитку господарського договірного права. Окремі представники сучасного українського правознавства, переконані, що саме зобов’язальницька концепція договору має стати домінуючою й наполягають на зміні на її користь цивілістичної доктрини договору [75,с.29]. Так, О. А. Беляневич пропонує тлумачити господарський договір як засноване на згоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язання між суб’єктами господарювання, суб’єктами організаційно-господарських повноважень, не господарюючими суб’єктами-юридичними особами, змістом якого є взаємні права та обов’язки в галузі господарської діяльності [28,с.129]. Утім виникнення як зобов’язальних, так й інших видів правовідносин, є тільки результатами етапів укладання чи виконання договору, сутністю якого є взаємна згода сторін щодо встановлення правил їхньої поведінки у тій чи іншій сфері суспільних відносин, дотримання яких націлено на досягнення потрібних правових та/або економічних результатів, які у деяких випадках об’єктивуються у набутті управненою стороною речових, виключних або інших прав. Так, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом [2]. За чинним законодавством право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно сторони договору, який не підлягає ні нотаріальному посвідченню, ні державній реєстрації, та щодо якого законом у категоричній формі не передбачено іншого, вільні у визначенні моменту, з якого виникає право власності управненої сторони (набувача) на майно. Якщо ж таке право виникає з моменту укладення договору, останній породжує як речові правовідносини (відносини власності), і зобов’язальні (щодо фактичної передачі майна). Саме на цій підставі в сучасній правовій доктрині почали висловлюватися пропозиції