інтереси суб’єктів господарювання, то приписом ст. 83 ГПК України на господарський суд покладено обов’язок при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству . За таких обставин роз’яснення місцевого господарського суду, що господарський суд не вважає за можливе застосовувати приписи ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, навіть коли для цього є правові підстави, є порушенням цієї правової норми та ст. 20 ГК України [ 25].
Вищий господарський суд України встановив, що в цій конкретній справі № 31-28/198-05-4541 господарський суд припустив неправильне застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 Господарсько-процесуального Кодексу України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 зазначеного Кодексу стосовно всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їхній сукупності. Тому прийняте по суті справи рішення ґрунтується на неповно з’ясованих обставинах, які входять до предмета доказування, а отже, неможливо зробити висновок про правильність застосування господарським судом норм матеріального права. Така неповнота досліджень господарським судом обставин справи, що мають значення для справи, є порушенням вимог ст. 43 Господарсько-процесуального Кодексу України щодо оцінки доказів на підставі всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, та є підставою для скасування постановленого у справі судового рішення із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції [25] .
Здійснюючи касаційний перегляд справи № 9/414/07 , Вищий господарський суд України в Постанові від 30 січня 2008 р. самостійно прийняв рішення про застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України. Предметом позову у цій справі було стягнення пені за порушення відповідачем зобов’язання щодо передачі у власність позивача коренеплодів буряків згідно з договором на вирощування та постачання цукрових буряків від 9 грудня 2006 р., яке (зобов’язання) відповідач не виконав. Пунктом 4.3 вказаного договору сторони визначили, що у разі порушення умов договору виробник незалежно від наявності вини сплачує позивачу пеню у розмірі п’яти відсотків від вартості недопоставленого товару за кожний день прострочення. Виходячи з цього, суди попередніх інстанцій стягнули пеню в розмірі 800 000 грн.
Переглядаючи цю справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України звернув увагу на те, що поняття неустойки встановлено ст. 549 ЦК України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Таким чином, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання. Як було зазначено вище, відповідач зобов’язався передати у власність позивача товар у натурі. Отже, невиконаним зобов’язанням відповідача була передача речей. Враховуючи, що пеня є неустойкою, що обчислюється від суми грошового зобов’язання, а зобов’язанням відповідача було передача речей, то встановивши пеню за невиконання зобов’язання стосовно передачі речей сторонами порушено приписи ст. 549 ЦК України [25].
Враховуючи все сказане вище, а також положення статей 203 ЦК України та 207 ГК України можна визначити такі умови дійсності господарських договорів:
1) відповідність змісту господарського договору вимогам закону та інтересам держа-ви;
2) наявність спеціальної правосуб'єктності;
3) належне волевиявлення учасників договірних відносин (свідоме та вільне);
4) згода сторін з умовами договору;
5) додержання передбачених законом порядку та форми укладення господарських договорів;-
) предмет договору має бути спрямований на реальне досягнення[2;3].
Сучасний ЦК України умовно поділяє правочини за ступенем визначеності на абсолютно недійсні (нікчемні) та відносно недійсні (оспорюванні). Якщо недійсність прямо встановлена законом (нікчемність) , то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом , але заявою однієї з сторін (або іншої зацікавленої особи) на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Абсолютна (безумовна) недійсність настає сама собою, в відносна (умовна) уражає правочин на вимогу певної особи. [44,с.132] .
У справі № 35/141 (9/289) розглянута ще одна підстава, за якою існує практика визнання недійсним договору з застосуванням п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, а саме – ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» в системному зв’язку зі ст. 227 ЦК України. Як вказано в Постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2006 р., відповідно до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», вид діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом підпадає під обов’язкове ліцензування. Згідно з ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. У справі № 35/141 (9/289) господарськими судами встановлено, що при укладенні договору позивач (виконавець транспортних послуг), який заявив позов про стягнення, такої ліцензії не мав, у зв’язку з чим суди на підставі ст. 227 ЦК України п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України визнали цей договір недійсним [25] .
Зазначена справа дає уявлення щодо позиції Вищого господарського суду України, коли застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України є неможливим [4]. Вищий господарський суд