України спеціально наголосив, що визнання договору недійсним із застосуванням п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України можливо тільки тоді, коли договір суперечить закону. Так, у цій справі, визнавши договір недійсним, суд застосував наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України. Згідно з цією статтею, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які є на момент відшкодування. На виконання цієї вимоги суд стягнув з позивача (виконавця послуг) грошові кошти, фактично отримані за виконані роботи, але стягнув і з відповідача (замовника послуг) грошовий еквівалент отриманих послуг. Відповідач не погодився і наполягав застосувати до спірних відносин ст. 230 ЦК України, а не ст. 227 ЦК України. Згідно з ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман може бути, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їхнє існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину. Таким чином, визнання договору недійсним на підставі ч. 2 п. 1 ст. 230 ЦК України із застосуванням відповідних наслідків означало б, що відповідач (замовник) не повинен нічого повертати, а, навпаки, міг претендувати на відшкодування шкоди за рахунок виконавця [25] .
Однак Вищий господарський суд України визнав такі твердження заявника касаційної скарги помилковими, оскільки визнання спірного договору недійсним відбулось на підставі п. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, якою господарському суду надано право визнавати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаного з предметом спору договір лише за умови, коли такий договір суперечить законодавству. Господарський суд позбавлений можливості реалізувати надане йому п. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України право з інших підстав, як-то з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, оскільки в цьому випадку діють особливі правила визнання договору недійсним, а саме: наявність позову про визнання договору недійсним саме на підставі ст. 230 ЦК України, який відповідачем не заявлявся, та необхідність доведення безпосередньо факту обману[25].
Вищий господарський суд України зазначив, що така правова позиція відповідача була предметом дослідження у господарському суді апеляційної інстанцій, яким встановлено, що відповідачем факт підробки з боку позивача ліцензії на перевезення чи факт укладення з боку відповідача спірного договору під впливом обману не доведено, що виключає визнання спірного договору недійсним на підставі ст. 230 ЦК України [25] .
Але на практиці проблема розмежування недійсних ( оспорюваних) і нікчемних договорів залишається проблемою для учасників договірних відносин.
Хоча Цивільний Кодекс України і встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсностю, тобто їх наслідком може бути реституція, а для нікчемних вона є обов’язковою.
Позов про визнання оспорюваного господарського договору недійсним є позовом на знищення правового ефекту договірної угоди, фактично це відмова у визнанні угоди як юридичного факту і як наслідок- недійсність зобов’язальних відносин.
Нікчемність договору означає, що договірна угода не існує як юридичний факт з моменту укладення і є нікчемною (тому що незаконна) і як наслідок виникли нікчемні зобов'язальні правовідносини. Правове значення нікчемних угод, недійсних з самого початку незалежно від судового рішення і відповідно в плані створення правових наслідків насправді є «ніщо». Таким чином, можна визначити, що недійсність є різними формами відмови права у визнанні договірної угоди як юридичного факту, але вони мають однакові правові наслідки, встановлені законом. І тому для спрощення механізму реалізації права, що сприятиме підвищенню ефективності роботи господарських судів пропонується не обмежувати права власників у формулюванні позову:
· позов про визнання господарського договору недійсним;
· позов про визнання нікчемного господарського договору недійсним [ 64,с.149].
Існує ще одна юридична конструкція господарського договору,
знаходиться поруч з недійсністю - неукладеність господарського договору.
Згідно з частиною 8 статті 181 ГК України «У разі, якщо сторони не досягнули згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладени ( таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України» [3] . Слід зазначити, з неукладеного правочину не виникають договірні зобов'язання і він не породжує жодних цивільних правовідносин. У свою чергу, недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам даного виду, але разом з тим, він породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності, зокрема його наслідками є те, що сторони зобов'язані повернути все те, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано[64].
Правові наслідки виконання нікчемних, зобов’язань за неукладеними договорами визначаються главою 83 Цивільного Кодексу України про повернення безпідставно одержаного майна [2] . Причому положення цієї глави застосовується також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Тобто можна вважати, правові наслідки виконання недійсного і неукладеного договору однакові .
А, з точки зору логіки, одержання майна (грошових коштів) і за договором, визна-ним недійсним, і