Деякі сучасні іноземні законодавства вже визнали, що на підставі договору, окрім зобов’язальних, виникають і речові (абсолютні) правовідносини [ 72,с.80 ] . Найбільш виразно це можна простежити на прикладі країн з консенсуальною системою переходу права власності, де вважається, що право власності на рухомі речі виникає у набувача безпосередньо в силу укладеного договору, без будь-яких додаткових підстав (зокрема передачі речі). Цікавим у цьому контексті є також розроблена німецькою правовою доктриною конструкція договору з охоронним ефектом щодо третіх осіб, які не є ні сторонами договору, ні особами, на користь яких укладено договір. Такий договір розглядається як підстава виникнення як відносних, так і абсолютних правовідносин, де конкретно визначена тільки одна сторона — носій абсолютного права або абсолютного обов’язку. Означену конструкцію досить ретельно аналізує І. В. Бекленищева на прикладі договору, укладеного між господарською організацією та аудиторською компанією про проведення аудиторської перевірки. Сутність договору з охоронним ефектом щодо третіх осіб на прикладі вищенаведеного договору полягає у тому, що аудиторська фірма як зобов’язана за договором сторона бере на себе також абсолютний обов’язок не порушувати законних інтересів усіх третіх осіб. Відповідно, якщо аудиторську перевірку здійснено неналежним чином (унаслідок чого не виявлено реального фінансового стану господарської організації), а треті особи, ґрунтуючись на результатах проведеної перевірки, вклали інвестиції в об’єкт підприємницької діяльності цієї господарської організації та не отримали очікуваного результату, аудиторська фірма має відшкодувати їм неодержаний прибуток (утрачену вигоду) [24,с.67].

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто домовленість (угоду) щодо всіх його істотних умов. В окремих випадках для виникнення договірних зобов’язань недостатньо одного факту укладення договору. Так, сторони можуть поставити виникнення прав та обов’язків у залежність від обставини, щодо якої невідомо, з’явиться вона чи не з’явиться. Права та обов’язки в момент укладення договору з відкладальною (суспензивною) умовою виникають умовно, а починають безумовно належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передбачена відкладальною умовою. Крім того, сам факт належного виконання передбачених у договорі обов’язків сторін не завжди призводить до того правового ефекту, що є його кінцевою метою. Так, засновницький договір визначає порядок заснування юридичної особи, умови здійснення спільної діяльності його сторін щодо створення юридичної особи, розмір статутного капіталу, розмір вкладів кожної із сторін до статутного капіталу, строки та порядок їх внесення. Утім кінцева мета засновницького договору, яка полягає у створенні (заснуванні) юридичної особи, досягається не з моменту виконання передбачених у договорі обов’язків сторін, а тільки після акта державної реєстрації юридичної особи. Якщо засновницький договір є установчим документом (установчим договором), він з моменту державної реєстрації юридичної особи встановлює правовий зв’язок не тільки між особами, які його підписали, але й кожної з них з юридичною особою, а також поширює свою дію на осіб, які вже після створення юридичної особи стануть її учасниками [ 38,с.37] .

Договір не просто формує правила сторін, а безперервно впливає на правовідносини, що виникли на його підставі (передусім зобов’язального характеру). Домовленість не зникає з моменту виникнення зобов’язальних правовідносин, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов’язань. Якщо зміст договору становлять договірні умови, то зміст зобов’язання — права та обов’язки сторін. Під час виконання договору за взаємною домовленістю сторін або в односторонньому порядку (якщо це передбачено законом для певного різновиду договору, або в самому договорі), або в судовому порядку (за наявності достатніх підстав) можуть змінюватися (коректуватися) договірні умови. У свою чергу, зміна договірних умов, якими встановлено права та обов’язки сторін, призводять до зміни (оновлення) самих договірних зобов’язань[30,с.121].

Крім того, якщо розірвання договору завжди спричиняє припинення договірних зобов’язань сторін, то одностороння відмова від виконання свого зобов’язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самого договору, а є заходом оперативного впливу на порушника, що застосовується до моменту припинення ним порушення. Усі наведені вище обставини свідчать про неможливість ототожнення договору та договірних зобов’язань, що виникли на його підставі.

Сьогодні як в українській, так і російській доктрині панівною залишається «угодницька (консенсуальна) теорія». Втім, цивілістична концепція договору не дозволяє пояснити проникнення договору у сфери, де значною мірою сконцентровані публічні інтереси, реалізація яких стає можливою, у тому числі завдяки договору. За допомогою термінів «угода», «домовленість» не можливо повною мірою виявити сутність договору, у зв’язку з чим окремі російські правники наполягають на заміні «угодницької теорії» іншою, яка отримала назву — «актова теорія». У межах цієї теорії договір розглядається як сумісний правовий акт (акт-дія), що передбачає збереження волевиявлень суб’єктів акта, які або 1) спрямовані на регулювання їхньої власної поведінки та/або поведінки інших суб’єктів, завдяки чому встановлюється необхідний правовий результат (правова норма, індивідуальне правове установлення і т. ін.), або 2) становлять правомірні дії, що безпосередньо виступають правовим результатом. Відповідно сумісний правовий акт — це здійснені у відповідній необхідній формі відокремлені волевиявлення двох або більше суб’єктів права, спрямовані на регулювання поведінки цих та (або) інших суб’єктів, та якими на основі згоди встановлюються відповідні правові результати [45,с. с.22,23].

Більшість учених справедливо звертають увагу, що договорами слід вважати тільки ті юридично значущі угоди (домовленості), які є підставою виникнення (зміни чи припинення) правовідносин. Так, у