господарській практиці набули поширення такі види переддоговірних угод (угод, які досягаються до моменту підписання кінцевого договору) як меморандум про взаєморозуміння та протокол про наміри , які, однак, не призводять до юридичних наслідків у вигляді встановлення правовідносин. Утім зведення договору тільки до дво- чи багатостороннього правочину (погодженої дії двох або більше сторін, спрямованої на встановлення, зміну або припинення суб’єктивних прав і обов’язків) означало б, що договір є тільки актом реалізації прав і обов’язків, та має своїм єдиним правовим наслідком встановлення правовідносин між сторонами. Утім правовідносини — це не єдиний правовий результат, до якого призводить укладення договору, адже основним проявом регулювальної функції договору є встановлення правових норм (норм позитивного права — під час укладання нормативного договору; локальних норм — під час укладання індивідуального договору). Поєднання основних властивостей договору (як однієї з форм існування права та акта реалізації прав та обов’язків), і нормативного, й індивідуального дає можливість пояснити тільки актова теорія [54].
Нормативний договір як правовий акт — це здійснений у необхідній формі акт згоди двох або більше управнених суб’єктів (сторін договору), спрямований на нормативне регулювання: 1) як взаємовідносин між ними; 2) так і поведінки учасників суспільних відносин, що не є сторонами таких договорів , та завдяки яким досягаються необхідні правові результати:
- встановлення юридичних норм (норм позитивного права);
- виникнення загальнорегулятивних правовідносин, що виражають юридичні зв’язки більш високого рівня (держава — держава, держава — громадянин, громадянин — необмежене коло учасників суспільних відносин), та є базовими для галузевих правовідносин [54].
Індивідуальний договір як правовий акт — це здійснений у необхідній формі акт згоди двох або більше управнених суб’єктів (сторін договору), спрямований на індивідуальне регулювання поведінки між ними, а в окремих випадках — також їхніх взаємовідносин з іншими суб’єктами права, та завдяки якому досягаються необхідні правові результати:
- встановлення мікронорм (індивідуальних правил поведінки, що походять від самих учасників суспільних відносин та є проявом автономії волі сторін);
- створення цілісної моделі поведінки (усієї сукупності прав та обов’язків) сторін договору шляхом інтеграції мікронорм та юридичних норм;
- виникнення галузевих правовідносини зобов’язального, а іноді й речового та/або організаційного (загальноцільового) характеру[54].
Так, не припиняє дії установчого договору належне виконання засновниками своїх зобов’язань. Установчий договір породжує зобов’язальні відносини між засновниками шляхом встановлення їх взаємних прав та обов’язків стосовно спільної діяльності щодо її утворення, формування статутного (складеного) капіталу та регламентує ці відносини до моменту державної реєстрації господарської організації (порядок). З моменту створення (державної реєстрації) господарської організації установчий договір вже регламентує корпоративні відносини за участю створеної господарської організації та визначає порядок розподілу прибутків і збитків, а також управління діяльністю суб’єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб’єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.
Отже, установчий договір надає правове закріплення організаційній єдності господарської організації, тому не випадково правовим наслідком визнання його недійсним є скасування державної реєстрації суб’єкта господарювання [51].
Це свідчить про те, що зобов’язальні правовідносини не охоплюють всього різноманіття відносних правовідносин, що актуалізує потребу подальшого розвитку самої теорії правовідносин. Сьогодні ціла низка правовідносин виникає між чітко визначеними суб’єктами з приводу сумісної організації, координації процесу їхньої взаємодії та/або співробітництва протягом тривалого часу у певній сфері для досягнення спільної мети, яка полягає у встановленні та правовому оформленні організаційних зв’язків між сторонами. Виконанням обов’язків та реалізацією прав, що становлять зміст цих правовідносин, не зникає організаційний зв’язок між сторонами. У більшості випадків у таких правовідносинах сторони не є один щодо іншого боржником та кредитором: сторони виконують свої взаємні обов’язки не для задоволення їх протилежних інтересів (як це має місце в зобов’язальних правовідносинах), а для реалізації спільної мети. Унаслідок укладення низки договорів виникають організаційні правовідносини, які можуть як супроводжуватися, так і не супроводжуватися «зобов’язальною компонентою». Так, підставами виникнення галузевих правовідносин організаційного (загальноцільового) характеру є: договір, спрямований на регулювання сімейних відносин за домовленістю сторін (подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі, відносини між якими регулює Сімейний кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства); колективний договір (визначає основні засади регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин на певному підприємстві); договір про збільшення термінів позовної давності, встановлених законом; договір про сумісну діяльність без об’єднання вкладів, генеральні договори (визначає умови сумісної діяльності, співробітництва сторін протягом усього терміну її здійснення); договори про реорганізацію (визначає порядок реорганізації у формі злиття, приєднання та ін. та поряд із цим встановлює зобов’язання юридичних осіб у процесі здійснення реорганізації) тощо.
Під час використання поняття «угода» акцент припадає тільки на досягненні консенсусу між сторонами щодо встановлення їх взаємних прав та обов’язків, якому передує відповідний процес узгодження їх волі шляхом обговорення, переговорів. Проте не всі договори є результатом переговорів як таких. «Угода» в таких договорах має умовний характер, оскільки виражається у згоді однієї зі сторін підпорядковуватися заздалегідь підготовленим іншою стороною договірним умовам. Крім того, угодницька теорія виходить із визнання за договором засобу реалізації виключно приватних інтересів його сторін, що не відповідає повною мірою меті господарського права, якою є забезпечення суспільного господарського порядку шляхом найбільш оптимального поєднання публічних і приватних інтересів. Про неможливість її «уживляння» в