Як вже зазначалось, у правознавстві категорія господарського договору є спірною. Радянська юридична (як правило, цивілістична) література розглядала господарський договір як організаційно-економічне явище, що відображає лише окремі засади та умови укладення й виконання відмінних за своєю правовою природою договорів у сфері економіки, що іменувалися господарськими. Проте прибічники цієї точки зору зазначали й інші особливості цієї категорії договорів, пов’язані з:

- порядком укладення, зміни та розірвання договорів;

- вимогами до форми та змісту таких договорів;

- способами забезпечення виконання договірних зобов'язань;

- порядком захисту прав і законних інтересів сторін у разі порушення договірних зобов'язань. [ 76,с.216].

Майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання і не господарюючими суб’єктами – юридичними особами на підставі господарських договорів, називаються господарсько-договірними зобов’язаннями. Право України регулює майнові господарські та інші відно-сини господарських суб'єктів з їх контрагентами завдяки застосуванню двох основних нормативно-правових категорій: договір та господарський договір, які являють собою майнові договори. На законодавчому рівні майнові договори усіх видів врегульовано Цивіль-ним кодексом (ст. 151-160) [ 2 ].

Поняття «господарський договір» законодавством України не визначено, законодавець обмежився визначенням його ознаки та встановив вимоги щодо його змісту (п. 1 ст. 180) [3].

У чинному законодавстві (статті 10 і 11 Господарського процесуального кодексу України), судовій практиці і літературі використовуються поняття "господарський договір" або "комерційний договір" [ 39,с.24]

На жаль, сутність цих понять не розкривається. Більшість дослідників до характерних рис господарського договору відносили:

1) особливий суб'єктний склад – обома сторонами цього договору або хоч би однією з них є суб’єкт господарювання;

2) плановий характер договору, зумовлений тим, що підставою його укладення є планове завдання (акт), яке обов'язкове для обох чи однієї із сторін;

3) договір спрямовується на безпосереднє обслуговування основної діяльності господарюючого суб'єкта[ 49,с.119] .

Господарськими вважалися і непланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підпорядковувалися такому ж законодавчому режимові (поставка, перевезення вантажу тощо) або якщо вступ у договірні відносини прямо був передбачений законом (наприклад, укладення договору на експлуатацію залізничних під'їзних колій)[ 59,с.38].

У господарському праві категорія “договір” використовується у загальному і спеціальному значеннях. Виходячи із змісту ст. 179 Господарського кодексу України, договір у господарському праві можна визначити як засноване на угоді сторін і зафіксоване у встановленій законом формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами – юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у сфері господарювання.

Господарський договір має визначену економічну і правову мету. Він завжди укладається з господарською метою для досягнення необхідних господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їхніх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори – це майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслуговують виробництво та обіг, і є допоміжними.

Господарський договір – зобов’язальне правовідношення, змістом якого є взаємні права та кореспондуючі зобов’язання сторін. Зміст господарського договірного зобов’язання обумовлений специфікою господарської діяльності.

Термін “господарський договір” в юридичній літературі використовується у таких значеннях:

- як угода (правочин), що породжує права та обов’язки учасників господарських відносин;

- як зобов’язання сторін ( учасників господарських відносин), що ґрунтуються на укладеній ними угоді;

- як правовий документ, в якому фіксується факт угоди та зміст зобов’язання [41,с.228].

Найважливішим значенням терміну «договір» є зобов’язання сторін, які виникають на підставі укладеної ними угоди . На нашу думку саме такий підхід дозволяє визначити сутність, значення і характерні риси та ознаки договору.

Отже, у визначенні поняття господарського договору слід враховувати і загальні ознаки категорії майнового договору, і особливі його ознаки, відображені у господарському зако-нодавстві.

Категорія господарського зобов'язання водночас є і загаль-ною (широкою), і частковою (вужчою) стосовно господарсь-кого договору. Загальною вона є тому, що господарські зобо-в'язання виникають з ряду підстав, а саме: із державного кон-тракту чи державного замовлення; з іншого акта органу уп-равління; із господарського договору, укладеного на підставі держконтракту, держзамовлення чи іншого управлінського правового акта; із господарського договору, укладеного за простою згодою сторін; з інших підстав, що не суперечать закону (з конкурсу, тендеру, іншого публічного торгу) [48,с.73].

Таким чином, з одного боку, господарський договір є лише частковою підставою виникнення господарських зобов'язань. В цьому розумінні категорія господарського зобов'язання узагальнює договірні господарські зобов'язання, засновані на договорі. З іншого боку, зміст господарського договору — це сукупність господарських зобов'язань сторін, тобто їх взаємних прав і обов'язків, що виникають саме з даного договору. Тобто категорія господарського договору є узагальненою щодо договірних господарських зобов'язань. Господарський договір — це юридичне джерело договірних гос-подарських зобов'язань. Відповідно до статті 173 Господарського Кодексу України господарським зобов’язанням є зобов’язання , що виникає між суб’єктом господарювання й іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав передбачених ГК України, в силу якого один суб’єкт ( зобов’язальна сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта ( виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію, тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт ( управнена сторона, в