Відповідно до п. 19 ст. 2 БК України доходи бюджету – це усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти). Чинне законодавство України (ст. 9 БК України та бюджетна класифікація) дає класифікацію доходів бюджету за такими розділами:

1) податкові надходження – передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі;

2) неподаткові надходження – доходи від власності та підприємницької діяльності; адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; надходження від штрафів і фінансових санкцій; інші неподаткові надходження;

3) доходи від операцій з капіталом – надходження від продажу основного капіталу, землі та нематеріальних активів, від продажу майна, що знаходиться в комунальній власності, від реалізації державних запасів товарів тощо;

4) трансферти – кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній і безповоротні основі.

Як бачимо, БК України не містить самого визначення тієї групи доходів, що є предметом даної наукової роботи , – є лише перелік неподаткових надходжень, який у деталізованому вигляді міститься у бюджетній класифікації, яка затверджена наказом Міністерства фінансів України від 27 грудня 2001 р. № 604.

Досліджуючи неподаткові доходи державного бюджету, професор Воронова Л.К. об’єднала ці доходи в такі чотири групи:

перша група – доходи від реалізації державного майна (конфіскованого, безгосподарного, успадкованого); незапитаних вантажів на транспорті, нерозданих поштових відправлень; конфіскованої продукції незаконного мисливства та водного промислу; суми, одержані від завищення цін; суми економії, одержані підприємствами внаслідок відступу від стандартів і технічних умов;

друга група – митні платежі, тобто доходи митниць, державне мито; збори, що стягує ДАІ; збір за реєстрацію товарних знаків; збір за перевірку мір і вимірювальних приладів;

третя група – надходження від грошово-речових лотерей;

четверта група – кошти, що є власністю держави, але тимчасово перебувають у госпорганах та установах: суми кредиторської, депонентської заборгованості, позовні строки по якій закінчилися; депозитні та деякі інші суми [26, с. 107].

У науці фінансового права має місце думка про розподіл доходів місцевих бюджетів лише на закріплені та регулюючі. Такої класифікації дотримується, зокрема, Н.В. Александрова (Сидорова) [40, с. 128, 130], яка не погоджується з виділенням в окрему групу «власних доходів» місцевих бюджетів і зазначає, що поняття власних доходів включає в себе: закріплені у встановленому порядку за бюджетом кожного рівня джерела надходжень; відрахування, які надходять у бюджети за регулюючими джерелами; додаткові джерела, які встановлюються самостійно органами місцевого самоврядування. В економічній літературі з цього питання інколи закріплені доходи бюджетів ототожнюються з власними доходами. Наша позиція з цього питання дещо інша, правове регулювання доходів місцевих бюджетів України нами розглядається з урахуванням розподілу доходів на власні, закріплені та регулюючі.

Розділ ІІ. закріплені та власні неподаткові доходи

місцевих бюджетів України

2.1. Нормативно-правове регулювання закріплених неподаткових доходів місцевих бюджетів

Питання щодо закріплення за місцевими бюджетами доходів на довгостроковій основі спочатку намагалися вирішити в Законах від 30 жовтня 1959 р. «Про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік», «Про бюджетні права Української РСР і місцевих Рад депутатів трудящих» [28]. Уперше перелік закріплених доходів і саме поняття «закріплені доходи» були наведені Законом від 5 грудня 1990 р. у редакції Закону від 1995 р. «Про бюджетну систему України» [12], де питання щодо незалежності органів місцевого самоврядування знайшло певне вирішення. Так, за місцевими бюджетами були закріплені доходи, які покривали понад 80% видатків щороку. БК України дає дещо інший склад закріплених доходів місцевих бюджетів (про що вже йшлося в першому розділі цієї праці). Закріплені доходи – це надходження, які повністю або частково закріплюються за певним бюджетом безстроково чи на довгостроковій основі.

Державне мито. Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 14 Закону «Про систему оподаткування» державне мито належить до загальнодержавних податків і зборів (обов’язкових платежів). У законодавстві України для назви платежів до бюджету використовуються такі поняття, як «податок», «збір», «обов’язковий платіж» і «мито», але не проводиться чіткого розмежування між ними. З цього приводу Н.В. Сидорова слушно зазначає, що ці поняття не є тотожними і пропонує розмежовувати їх таким чином:

1. За значенням. Податкові платежі забезпечують близько 90% бюджетних надходжень, на відміну від інших відрахувань, які відповідно становлять значно меншу частину доходів бюджетів.

2. За обставинами. Податки являють собою безумовні платежі, а мито та збори сплачуються у зв’язку з наданням певної послуги (чи послуг), що отримує платник від державної установи, яка реалізує державно-владні повноваження.

3. За характером обов’язковості. Сплата податку пов’язана з чітко вираженим обов’язком платника сплатити податок, у той час, коли мито і збір характеризуються певною добровільністю дій платника та інколи не регулюються відносинами імперативного характеру.

4. За періодичністю. Збори