підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення. Якщо ж матеріали судового слідства не переконують його в цьому, він повинен відмовитись від обвинувачення. Кожний раз при підтриманні обвинувачення прокурор в результаті дослідження доказів повинен точно відповісти на питання, чи створюють досліджені факти склад злочину і якого саме. Значимість цієї частини промови в тому, що кваліфікація скоєного є підставою для настання ряду правових наслідків. Помилка в кваліфікації діяння може потягти незаконне засудження чи виправдання, неправильне призначення виду та міри покарання, необґрунтоване настання інших правових наслідків (судимість, вид режиму, деякі цивільно-правові наслідки). У зв'язку з цим прокурор зобов'язаний обґрунтувати кваліфікацію дій підсудного по кожній статті, кожному пункту чи частині статті, по кожній кваліфікуючій ознаці. Якщо підсудних декілька, він повинен це зробити окремо стосовно кожного підсудного. Причому він повинен це зробити чітко і ясно.
В промові прокурор повинен чітко назвати кожну обтяжуючу відповідальність обставину, для того, щоб вона була врахована при призначенні покарання. Питання постає лише в тому, чи ці обставини повинні бути зазначені в обвинувальному висновку, чи це не обов'язково. Видається, що оскільки обтяжуючі відповідальність обставини, як і кваліфікуючі обставини, є елементом обвинувачення, проти якого обвинувачений має право захищатись, вони повинні бути зафіксованими в обвинувальному висновку. При відсутності такої фіксації прокурор не повинен на них посилатись у своїй промові.
Чи повинен державний обвинувач у промові обґрунтовувати і наводити пом'якшуючі відповідальність підсудного обставини, підміняючи захист? На мій погляд, не тільки з метою збереження об'єктивності він повинен це робити, а навіть для того, щоб правильно з урахуванням принципу індивідуалізації запропонувати те покарання, якого підсудний заслуговує.
В юридичній літературі давно точаться суперечки з приводу того чи повинен прокурор пропонувати суду конкретний вид і точну міру покарання.
Вважаємо, що держава через державного обвинувача намагається відстоювати в судовому процесі свій інтерес. А він зводяться не тільки до того, щоб особу, яка вчинила злочин, було визнано винною, але і до того, щоб ця суспільне небезпечна особа певний час знаходилась у стані, безпечному для суспільства. Держава заінтересована також у тому, щоб приклад конкретного засудженого став уроком для інших. Держава не зацікавлена як в надмірній м'якості покарання, так і в його надмірній, невиправданій суворості. Виходячи з цих міркувань, державі не все одно яке покарання повинно бути призначене винному. Тому прокурор повинен точно і не двозначно висловити своє бачення питання про вид і конкретну міру основного і додаткового покарання за скоєний злочин і за їх сукупністю, а за наявності сукупності вироків - і за такою сукупністю. За наявності підстав для звільнення підсудного від покарання прокурор зобов'язаний заявити про це і обґрунтувати свою пропозицію. Така позиція ґрунтується як на логіці, так і на вимогах закону.
Однією із найскладніших проблем інституту підтримання державного обвинувачення в суді є проблема відмови прокурора, від обвинувачення. Слід зазначити, що прокурор повинен виголосити обвинувальну промову тільки в тому разі, коли в результаті судового розгляду справи він приходить до повної переконаності у винності підсудного. В іншому разі, він повинен відмовитись від обвинувачення, пояснивши суду, чому він вважає пред'явлене підсудному обвинувачення необґрунтованим. При цьому він може відмовитись від обвинувачення частково чи повністю. Він може також змінити обвинувачення. Під зміною обвинувачення можна розуміти, наприклад, зміну кваліфікації злочинного діяння, пом'якшення окремих формулювань, виключення окремих епізодів багатоепізодного злочину, зменшення обсягу обвинувачення в часі, просторі, розмірах, наслідках, виключення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих відповідальність обставин, судимостей, посилань і таке інше. Перерахувати всі можливості зміни обвинувачення надзвичайно важко. Але треба відзначити, що у відповідності з чинним законом така зміна обвинувачення в суді можлива лише в бік пом'якшення становища підсудного.
Часткова відмова від обвинувачення можлива в разі відмови від обвинувачення у вчиненні окремого злочину, який входить в сукупність злочинів, тобто пропозиція закрити справу або виправдати особу по одній або декількох статтях КК України з залишенням обвинувачення в інших злочинах. І повна відмова від обвинувачення – це пропозиція виправдати особу або закрити справу в повному обсягу обвинувачення. Тобто відмова від обвинувачення – це виправлення помилки, яка була допущена при порушенні кримінальної справи, затвердженні обвинувального висновку чи віддані обвинуваченого до суду, яку можна було в цих стадіях процесу виправити за наявності більш глибокої перевірки справи, більш глибоко аналізу обставин справи шляхом відмови в порушенні кримінальної справи чи закриття порушеної.
Як відомо, усі процесуальні дії прокурора в кримінальній справі закріплюються відповідними процесуальними документами – постановами. Який же правовий статус заяви про відмову від обвинувачення чи його зміну? Вона заноситься до протоколу судового засідання. Причому не завжди повно і не завжди точно. Чи може вона бути зміненою або скасованою? Закон цієї проблеми не регламентує. Яка ціна цій заяві, які її наслідки? Чи змінює вона або скасовує обвинувальний висновок? Як сміються над собою прокурори: "Я прокукурікав, а там хоч не світає". Дійсно, відмова прокурора від обвинувачення звільняє суд від обов'язку подальшого розгляду справи і вирішення її на загальних підставах, тобто заява прокурора про відмову від обвинувачення тягне за собою закриття кримінальної справи в суді. Ця норма визначила місце суду і прокурора та їх функції в державі. Прокурор – це представник держави. Вона довіряє йому обвинувачувати людину, довіряє в стадії досудового слідства закрити справу на свій розсуд при відсутності гласності, а в суді в умовах