За останні десять років український законодавець значно розширив права обвинуваченого та його захисника, запровадив судовий контроль за діями слідчого і прокурора (звичайно, ще багато питань залишаються невирішеними і до нині), але в той же час засади досудового слідства залишилися незмінними. У результаті можна констатувати, що процесуальний бік захисту на досудовому провадженні у цілому вже сформований; є судова влада, яка вправі вирішувати будь-які спірні питання, що виникають у ході досудового слідства. Разом із тим, на стадії досудового розслідування чітко вираженої сторони обвинувачення вже ніби і не існує.

У зв’язку з цим виникає ряд запитань: чи є прокурор як представник державної влади обвинувальним органом на досудовому слідстві; хто з посадових осіб є відповідальним за кримінальне переслідування, що провадиться на досудовому слідстві; яка роль слідчого на фоні відсутності чіткого розмежування функцій обвинувачення (кримінального переслідування) та розслідування справи?

Як видається, у сучасному досудовому провадженні прокурор, який здійснює нагляд за дотриманням законів органами та особами, які провадять дізнання, слідчими й оперативно-розшуковими органами, з одного боку, формально не є органом кримінального переслідування. Так, офіційна доктрина прокурорського нагляду заперечує за прокурором роль керівника досудової діяльності з підготовки кримінального позову – обвинувачення. Як зазначає О.С.Александров, „...за чинним законодавством прокурор не сторона, не обвинувач, не господар і навіть не керівник кримінального переслідування, як цього вимагають положення засади змагальності. Прокурор – це безсторонній охоронець законності й справедливості, прав і свобод людини та громадянина. Він заклопотаний виключно з’ясуванням об’єктивної істини і дотриманням букви закону” [11, с.54].

Але, з іншого боку, значна процесуальна залежність слідчого від вказівок прокурора, які відповідно до ст. 114 КПК України є обов’язковими до виконання, а також підтримання державного обвинувачення у суді представниками тої ж таки прокуратури дають підстави сумніватися у вищенаведеному твердженні.

Ще меншою мірою органом кримінального переслідування можна вважати слідчого. За законом на нього покладається обов’язок всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи – як тих, що пом’якшують, так і тих, що обтяжують відповідальність; збирати як обвинувальні, так і виправдувальні докази. Іншими словами, закон забороняє йому бути обвинувачем, що, в принципі, є досить схвальним. Але на практиці ця безсторонність слідчого є нічим іншим, як фікцією (особливо враховуючи те, що результатом його діяльності має стати обвинувальний висновок, який подається на затвердження тому ж таки прокуророві).

У юридичній літературі вже давно підкреслюється, що створене законом становище слідчого є „психічно фальшивим”: на ділі важко з власної ініціативи одночасно зосередити увагу на двох протилежних сторонах досліджуваної справи; і якщо досудове слідство все ж існує і досягає мети, то це пояснюється тим, що слідчий давно позбувся цього роздвоєння та однозначно став на бік обвинувачення [див. 11, с.55]. До цього його привела сама побудова нашого досудового слідства.

Така невизначеність у питанні відповідальності за здійснення кримінального переслідування призводить до численних зловживань на досудовому провадженні у кримінальних справах. Складається ситуація, коли і слідчі, і прокурори діють за принципом: „як потрібно, так і зробимо” (інакше кажучи – „тримають ніс за вітром”).

Ще одним наслідком існуючого стану речей з відсутністю чіткого розмежування функцій розслідування та кримінального переслідування на досудовому слідстві є також пасивність прокурорів при підтриманні обвинувачення у судовому засіданні, що спонукає суд до постійної ініціативи (активної позиції) у з’ясуванні нових обставин, які б доводили вину особи і слугували наповненню мотивувальної частини вироку (всупереч ролі головуючого, яка визначена у ст. 260 КПК України). Це, безумовно, негативно позначається як на змагальності у суді, так і на об’єктивності судового рішення.

Неефективність сучасного кримінального переслідування щодо належного виконання завдань кримінального судочинства (див. ст. 2 КПК України) підтверджується, з одного боку, утворенням у суспільстві прошарку так званих „недоторканих”, які вважають себе недосяжними для закону; а з іншого, – непоодинокими випадками незаконного притягнення до кримінальної відповідальності за сфабрикованими доказами (наприклад, у справі Онопрієнка в Україні чи у так званій „Вітебській справі” в Росії [37, с.99–100]). Останнє свідчить про небезпечність об’єднання зусиль слідства та прокуратури в обвинувальному напрямку – жоден захист не зможе протистояти такому „монстру” кримінальної репресії.

При цьому якоїсь чіткої й однозначної відповіді на ці запитання у сучасній кримінально-процесуальній науці пострадянського простору теж немає, тим більше немає якогось єдиного підходу у вирішенні питання збалансованості основних процесуальних функцій на досудовому слідстві.

За результатами аналізу існуючих пропозицій, складається враження, що кожен намагається „потягнути ковдру на себе”. Одні автори вважають за доцільне офіційно закріпити у законодавстві обвинувальну спрямованість дій слідства під керівництвом прокурора [25, с.59; 51, с.50]; інші – звільнити слідчого від обвинувальної функції (при цьому йдеться лише про передачу до прокурора повноважень щодо складання постанови про притягнення як обвинуваченого та обвинувального висновку) [18, с.13]; треті ж узагалі вважають недоцільним в умовах змагальності процесу збереження досудового слідства і пропонують замінити його кримінальним розшуком (адміністративною діяльністю, в якій об’єднані оперативно-розшукова і процесуальна діяльність) [11, с.61] при одночасному запровадженні інституту слідчих суддів [37, с.127].

Такі ж позиції ще давніше (з початку 80-х рр. минулого століття) домінували та з перемінним успіхом ще й до сьогодні домінують