Спільним і, без сумніву, правильним у всіх цих трьох позиціях є намагання створити сильну і дійову сторону обвинувачення на досудовому слідстві та чітко визначити суб’єктів здійснення функції кримінального переслідування. Однак усі зазначені наукові позиції мають один дуже суттєвий недолік – вони не враховують вимог збалансованості кримінально-процесуальних функцій на досудовому слідстві (відповідно до форми кримінального процесу у відповідних історичних та національних умовах).

При цьому необхідно також категорично заперечити окремим авторам, які розцінюють зміцнення гарантій прав особи (в тому числі й конституційних принципів-гарантій недоторканності) як посилення сторони захисту на досудовому слідстві [12, с.60–61; 44, с.74; 65, с.91]. З цього приводу доречно пригадати запропоновану Ю.Аленіним та Ю.Гурджі концепцію публічної правової природи гарантій прав особи у кримінальному процесі: „Аналіз... кримінально-процесуального законодавства... та положень теорії кримінально-процесуального права вказує на державний елемент (фактор) в ініціюванні діяльності із забезпечення прав осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальних відносинах” [12, с.31].

Саме тому на фоні загальної тенденції до зміцнення гарантій прав особи у кримінальному процесі ми не повинні залишати поза увагою проблеми збалансованості основних кримінально-процесуальних функцій на досудовому слідстві: захисту, кримінального переслідування (обвинувачення) та розслідування справи. І у жодному випадку не повинні ототожнювати дві останні з названих функцій.

Підсумовуючи наведене, слід ще раз наголосити на необхідності чіткого розмежування кримінально-процесуальних функцій (визначення відповідальних суб’єктів та їх повноважень) на досудовому слідстві: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту, розслідування справи і судового контролю. Звичайно, для досягнення цього завдання необхідно провести величезну роботу щодо: вилучення з повноважень слідчого обвинувальних моментів, забезпечення процесуальної рівноправності сторін, розширення сфери застосування судового контролю на досудовому слідстві (зокрема, у напрямку забезпечення допустимості доказів, які збираються на досудовому слідстві) та ін.

Висновки

Виходячи з аналізу принципу змагальності в кримінальному процесі ми приходимо до наступних висновків:

1. Вимога змагальності відповідає всім критеріям визнання того чи іншого положення принципом (засадою) кримінального судочинства.

2. Змагальний процес характеризується наступними основними ознаками:

· наявність конкуруючих сторін – обвинувачення і захисту;

· процесуальна рівність сторін;

· наявність незалежного від сторін суду.

3. Однією з найважливіших передумов змагальності (поряд з рівноправністю) є диспозитивність у діях сторін. Сфера дії вільного розсуду сторін (диспозитивності) в загальному вигляді окреслена в ч. 5 ст. 161 КПК України, де сказано, що сторони користуються свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Конкретизація цих положень є в статтях, де йдеться про реалізацію особами – учасниками процесу своїх прав, наприклад, на дачу показань, оскарження рішень державних органів, ознайомлення з матеріалами справи, регулювання відносин обвинуваченого і захисника тощо.

Диспозитивність мас місце також і у взаєминах сторони обвинувачення і суду при відмові обвинувача від обвинувачення. В таких випадках суд не вправі вимагати від обвинувача обвинувальної активності (ст. 264 КПК України). Однак сам суд нерідко зв'язаний позиціями сторін і наданими ними доказами і тому не може бути визнаний, так само, як і сторони, абсолютно вільним (диспозитивним) у виборі рішення (статті 253, 281,290, 292,299 та ін.).

4. Принцип змагальності передбачає таку побудову кримінального процесу, при якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, виконуються суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ч. 5 ст. 161 КПК), заявленні відводів і клопотань, виступах у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень (ст. 261 КПК), а суд створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав (ч. 6 ст. 161 ст. 261 КПК), розглядає (вирішує) справу (ч. 7 ст. 161 КПК).

5. Основний зміст принципу змагальності, таким чином, складають такі елементи:

1.

2.

3.

Із тези про незалежність суду випливає, по-перше, що суд не може брати на себе здійснення ні обвинувальної функції, ні функції захисту; по-друге, головною рушійною силою змагання є не ініціатива суду, а спір сторін з приводу обвинувачення; по-третє, незалежність суду означає, що не тільки суд не вправі виконувати функції сторін, але й жодна із сторін не може брати на себе навіть найменшу частку суддівської функції.

Зміни і доповнення, внесені до чинного кримінально-процесуального законодавства в 2001 р., значно розширили дію принципу змагальності у провадженні з перевірки вироків, постанов і ухвал суду у стадіях апеляції, касації і у порядку виключного провадження (розділ четвертий КПК).

Елементи змагальності мають місце на досудовому слідстві у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту стоїть нейтральний арбітр – судовий орган (т.зв. слідчий суддя), що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

6. Під функцією у кримінально-процесуальному процесі розуміється певний напрям, особливим чином відмежована сторона кримінально-процесуальної діяльності.

7. Змагальність сторін знаходить своє закріплення в тих нормах закону,