які наділяють обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача і їх представників рівними правами щодо надання доказів, участі в їх дослідженні і заявлення клопотань. Закон проводить чітку лінію між такими суб'єктами кримінального процесу, як обвинувач, потерпілий, підсудний, захисник, цивільний позивач, цивільний відповідач, і такими процесуальними особами, які беруть участь у справі як свідки, експерти, перекладачі, спеціалісти та поняті. Перша група завжди має в справі самостійний процесуальний інтерес. Цей інтерес, як правило, має протилежну спрямованість (обвинувачений і потерпілий, обвинувач і захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач). Але саме враховуючи наявність і протилежність процесуальних інтересів, законодавець і гарантує рівні процесуальні права і можливості на заявлення клопотань, надання доказів та участь у їх дослідженні. Конституцією ці особи названі сторонами (ст.129 Конституції України), аналогічна норма закріплена у ст.161 КПК України. Таким чином, оскільки вони визнані сторонами, тим самим законодавець дійшов висновку, що між ними та іншими учасниками кримінального судочинства дійсно існує названа різниця. Саме ця різниця в сукупності з розмежуванням процесуальних функцій і створює передумови змагальності сторін у кримінальному судочинстві.
8. Суд повинен виправдати підсудного чи закрити справу у випадках відмови прокурора від обвинувачення. Суд не повинен обвинувачувати людину в тому, в чому її перестала обвинувачувати держава в особі її представника – прокурора. Суд також не повинен аналізувати й аргументувати всі ті висновки, від яких відмовився прокурор.
9. На захисникові, як і на підозрюваному, обвинуваченому, не лежить і не може лежати процесуальний обов'язок доказування невинності або меншої винності підзахисного, наявності обставин, які виключають його кримінальну відповідальність. Беручи участь у справі, захисник може сприяти слідчим органам і судові у встановленні тільки тих обставин, які виправдують підзахисного, пом'якшують його кримінальну відповідальність, і в цих межах він сприяє виконанню завдань кримінального судочинства. Захисник не заміняє підозрюваного, обвинуваченого, а діє поряд з ними. Він є самостійним учасником кримінального процесу.
10. У відповідності з принципом змагальності суд виносить рішення тільки на основі того матеріалу, який представили сторони (в т.ч. зібраного слідчим), навіть якщо, на думку суду, він не відображає повністю всіх обставин справи. Суд одночасно зобов'язаний всесторонньо, повно і об'єктивно перевірити докази в ході судового слідства, оцінити їх належність, допустимість, достовірність і достатність.
11. З метою розширення сфери дії принципу змагальності на досудове слідство, слід наголосити на необхідності чіткого розмежування кримінально-процесуальних функцій (визначення відповідальних суб’єктів та їх повноважень) на досудовому слідстві: кримінального переслідування (обвинувачення), захисту, розслідування справи і судового контролю.
Звичайно, для досягнення цього завдання необхідно провести величезну роботу щодо: вилучення з повноважень слідчого обвинувальних моментів, забезпечення процесуальної рівноправності сторін, розширення сфери застосування судового контролю на досудовому слідстві (зокрема, у напрямку забезпечення допустимості доказів, які збираються на досудовому слідстві) та ін.
Список використаних джерел
Нормативно-правові акти
1. Загальна декларація прав людини. Прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р. // Права человека. Сборник международных документов. – М., 1998.
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р. № 2148-08.
3. Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.
4. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
5. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Істина, 2008.
6. Кримінальний кодекс України. – К. : Юрінком Інтер, 2001.
7. Закон України "Про судоустрій" від 7 лютого 2002 р. // Офіційний вісник України. – 2002. – № 10. – С. 442.
8. Закон України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – С.56.
9. Закон України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної ради України. – 1991. – № 53. – С. 93.
10. Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної ради України. – 1993. – № 9. – С. 62.
Юридична література
11. Александров А.С. Каким не быть предварительному следствию // Государство и право. – 2001. – № 9. – С.54–62.
12. Аленін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кримінальному процесі // Право України. – 2003. – № 4. – С.30–32.
13. Баишев Ж.Н. Обеспечение прав личности в деятельности следственных органов по реализации правовой реформы // Предварительное следствие в условиях правовой реформы / Ред. кол.: Шадрин В.С. (отв. ред.) и др. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1991. – С.65–68.
14. Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – К., 1993. – № . – С. 564.
15. Вандишев В.В., Смирнов А.В. Основы уголовного судопроизводства. – Спб., 1996. – 307 с.
16. Викторова Л.Н. Проблема прав человека при производстве следственных действий // Права человека в России и правозащитная деятельность государства. Сборник материалов Всероссийской научно-практической конференции, 12 мая 2003 г. / Под ред. д.ю.н. В.Н.Лопатина. – СПб.: Изд-во „Юридический центр Пресс”, 2003. – 400 с.
17. Грошевий Ю.М. та інші. Кримінальний процес України. – Харків: Право, 2000. – 421 с.
18. Даровских С.М. Принцип состязательности в уголовном процессе России и механизм его реализации: Автореф. дисс. на соис. уч. ст. канд. юрид. наук. – Челябинск, 2001.
19. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. Вопросы теории и практики. – М., 1971. – 200 с.
20. Елькинд П.С. Сущность советского