з вказівними, забезпечувальними, інструктивними повноваженнями;
- суд ухвалює рішення у справі на підставі поданих сторонами доказів, витребуваних за клопотаннями, а також презюмованих, преюдиціальних, загальновідомих фактів, що не потребують доказу;
- докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, а також витребовуються судом за клопотанням сторін [32, с.67].
Дійсно, з таким обмеженням активності суду найкраще досягти його безсторонності, створення умов для всебічного та повного дослідження обставин справи. Саме такий підхід відповідає конституційним положенням про змагальність. Разом з тим, немає підстав стверджувати, що при цьому зникне принцип об'єктивної істини і його замінить принцип формальної істини. Змінюються лише засоби досягнення істини, а за судом, як і раніше, залишається його головний обов'язок – встановити дійсні юридично значимі обставини, підтверджені та досліджені в суді доказами.
Збираючи докази за власною ініціативою, суд фактично втрачає безсторонність і допомагає мимоволі одній стороні, яка, як йому здається, внаслідок самостійного збирання доказів є правою. Змагальність найбільш органічна процесу – сторони краще знають фактичну суть їх спору і, саме вони найбільше зацікавлені в його вирішенні. Повноваження суду є визначення меж доказового матеріалу, право звернути увагу сторін на необхідність встановити певний факт.
Існує, навіть, думка, що сторони можуть самі проаналізувати всі докази в суді так, як вони вважають за потрібне, від чого з'являється впевненість, що їх інтереси представлені вірно. Психологічно це допомагає стороні, яка програла, спокійніше сприймати поразку.
Після прийняття Конституції України змінюється і концепція процесуальної активності суду. З переведенням принципу змагальності до розряду конституційних потребує вдосконалення галузеве законодавство, де слід чітко визначити функції та межі діяльності суду.
Збереження за судом активності при збиранні доказів не тільки не відповідає конституційному закріпленню змагальності як засади судочинства, а й суперечить суті такого змагання сторін перед судом. Адже сторони завжди будуть впевнені, що суд сам віднайде потрібні докази, а тому збирати їх і змагатись перед судом потреби немає. Виключення з цього етапу доказової діяльності активності суду (ініціативи) автоматично тягне за собою покладення на сторони не просто права, а суворого обов'язку по збиранню доказів.
Отже, за сучасного стану розвитку науки кримінального процесуального права під принципом змагальності сторін слід розуміти положення, в силу якого на сторони покладено обов'язок по доведенню обставин, на котрі вони посилаються в обґрунтування своїх вимог або заперечень, під час здійснення якого діяльність сторін набуває характеру змагання [68, с.14].
Все вищевикладене дозволяє дійти висновку, що принцип змагальності передбачає таку побудову кримінального процесу, при якій функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, виконуються суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ч. 5 ст. 161 КПК), заявленні відводів і клопотань, виступах у судових дебатах, оскарженні процесуальних рішень (ст. 261 КПК), а суд створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав (ч. 6 ст. 161 ст. 261 КПК), розглядає (вирішує) справу (ч. 7 ст. 161 КПК).
Основний зміст принципу змагальності, таким чином, складають такі елементи:
1.
Наявність двох протилежних сторін — обвинувачення і захисту. Для повноцінного змагання необхідна присутність сторін у суді (статті 45, 264, 262, 288, 289, 290 та ін. КПК України).
2.
Процесуальна рівність сторін. Змагання буде справедливим тільки тоді, коли протилежні сторони мають порівняно однакові «стартові» можливості для захисту своїх інтересів. Закон стимулює активність у дослідженні доказів перш за все сторін, а не суду. Суд сприяє вирішенню спору, він зобов'язаний вживати всіх заходів, що викривають або виправдовують підсудного (статті 22, 253, 260, 299, 3151 та ін. КПК України).
3.
Наявність незалежного від сторін суду, що керує процесом при розгляді кримінальної справи і вирішує справу.
Із тези про незалежність суду випливає, по-перше, що суд не може брати на себе здійснення ні обвинувальної функції, ні функції захисту; по-друге, головною рушійною силою змагання є не ініціатива суду, а спір сторін з приводу обвинувачення; по-третє, незалежність суду означає, що не тільки суд не вправі виконувати функції сторін, але й жодна із сторін не може брати на себе навіть найменшу частку суддівської функції.
Зміни і доповнення, внесені до чинного кримінально-процесуального законодавства в 2001 р., значно розширили дію принципу змагальності у провадженні з перевірки вироків, постанов і ухвал суду у стадіях апеляції, касації і у порядку виключного провадження (розділ четвертий КПК).
Елементи змагальності мають місце на досудовому слідстві у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту стоїть нейтральний арбітр – судовий орган (т.зв. слідчий суддя), що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Розділ ІІ. Розподіл основних кримінально-процесуальних функцій як основна умова принципу змагальності
2.1. Сутність кримінально-процесуальних функцій
Діяльність щодо порушення і розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому ж органу держави, який наділений владними повноваженнями по відношенню до всіх інших суб'єктів правовідносин, що виникають при провадженні у кримінальній справі.
Одним із проявів реакційності держави є протиприродне поєднання в одній особі функцій обвинувачення, захисту і вирішення кримінальних справ, оскільки воно перетворює органи правосуддя в органи розправи.
З урахуванням відмінностей у правах та обов'язків учасників кримінально-процесуальної діяльності розроблено вчення про кримінально-процесуальні функції. Під функцією у кримінально-процесуальному процесі розуміється певний напрям, особливим чином відмежована сторона кримінально-процесуальної діяльності [35, с.12-13].
Таке розуміння функції