Між тим судова практика відстоює наступну позицію. Так, Вищий Господарський суд в рішенні у справі № 42/562 від 26 квітня 2007 року за позовом НАК «Нафтогаз України» до ВАТ «Укртатнафта» відмовив у стягненні відсотків і втрат від знецінення коштів внаслідок інфляції на тій підставі, що відповідач утримував належні позивачу грошові кошти підставно – на основі права притримання. Таку позицію слід визнати відповідною нормам Цивільного кодексу України [90].

Важливість правомірного володіння як передумови виникнення законного права притримання була підтверджена Вищим Господарським судом України в постанові від 8 червня 2008 року у справі № 42/645. У цій справі позивач – виробник меблів ставив питання про витребування їх з чужого незаконного володіння орендодавця, в приміщенні якого меблі зберігав підприємець, якому вони були передані для продажу за договором комісії. Відповідач притримував речі вимагаючи компенсації за їх зберігання після спливу строку договору оренди. Вищий господарський суд погодився з рішенням суду першої інстанції, яким позов було задоволено. При цьому вказав, що відповідач був попереджений про належність речей третій особі – позивачу, який перед відповідачем жодних зобов’язань не мав. Відтак, притримання було визнане незаконним [86].

Аналізуючи такий вид забезпечення, як завдаток, з огляду на те, що він видається «на підтвердження зобов’язання» не можна погодитися з правовою позицією Верховного Суду України, яку той зайняв у постанові від 30 травня 2008 року у справі щодо майнових прав ТОВ «Продхіміндустрія». У цій справі покупцю було відмовлено в стягненні подвійного розміру завдатку з продавця на тій підставі, що договір купівлі-продажу не був «оформлений». І це при тому, що продавець видав письмову розписку в отриманні суми завдатку в якості забезпечення виконання зобов’язання. Як це можливо, щоб комусь було дозволено заперечувати існування зобов’язання після того, як він прийняв у забезпечення виконання цього зобов’язання завдаток? Видається, що в даному випадку Верховний Суд України позбавив завдаток тієї доказової сили, яка йому прямо надана законом.

Аналізуючи матеріали судової практики, можна дійти висновку, що господарські суди України в процесі розгляду та вирішення господарських справ часто стикаються з проблемними, неузгодженими питаннями правового регулювання забезпечення виконання господарсько-правових зобов’язань. Різне трактування чинним законодавством таких способів забезпечення виконання господарських зобов’язань, як неустойка, порука, гарантія, завдаток, притримання призводить до того, що на практиці господарськими судами виносяться рішення, які в подальшому оскаржуються сторонами господарського процесу і, як правило, при касаційному розгляді Вищим Господарським Судом України дані рішення скасовуються повністю або частково.

ВИСНОВКИ

В ході проведеного дослідження правових проблем виконання та забезпечення господарських зобов’язань можна зробити висновок, що на практиці суб’єкти господарської діяльності при виконанні господарських зобов’язаннь досить часто стикаються з неузгодженістю норм чинного законодавства, які покликані регулювати виконання господарських зобов’язань. Зокрема проблематичними питаннями у сфері виконання господарських зобов’язань виступають такі питання як:

1. Відсутність у Господарському кодексі України положення про те, що

зобов’язання має бути виконано належній особі;

2. Відносно виконання грошових зобов’язань – некоректність положень

Господарського кодексу України щодо готівкових розрахунків між суб’єктами господарської діяльності;

3. Відсутність у Господарському кодексі норми щодо строку виконання

господарського зобов’язання

4. Відсутність у законодавстві чіткого положення щодо форми, в якій

повинна бути надана згода на прийняття виконання зобов’язання частинами ;

5. Розбіжності між нормами Господарського та Цивільного кодексів

України з питань трактування підстав звільнення від відповідальності за порушення зобов’язань;

6. Колізії щодо застосування інституту збитків

З огляду на вказані проблеми та з метою усунення розбіжностей між

нормами Господарського та Цивільного кодексів України у сфері виконання господарських зобов’язань вважаю за потрібне запропонувати наступні шляхи їх подолання:

1. Враховуючи те, що положення щодо виконання зобов’язання належній

особі у Господарському кодексі України відсутнє, пропоную доповнити ст.193 Господарського кодексу словами «виконання зобов’язання має бути проведено належній особі», крім того, на мою думку для того щоб уникнути спорів відносно доказування відповідного факту вручення виконання боржником кредитору або уповноваженій ним особі, вважаю доцільним вилучити з ч.8 ст.193 Господарського кодексу України слова «на вимогу зобов’язаної сторони», визначивши тим самим підтвердження виконання зобов’язання як обов’язкову умову його належного виконання.

2. Що ж стосується виконання грошових зобов’язань – на мою думку не

зовсім коректним є положення ч.1 ст.198 Господарського кодексу України стосовно готівкових платежів за грошовим зобов’язаннями, адже можливий такий варіант, коли боржник сплачує кредитору гроші «із рук в руки» і при цьому банківська система не використовується. Розрахунки ж грошовими коштами в яких банк участі не бере, також є готівковим. Проте у ст.198 Господарського кодексу України сказано лише про готівкові розрахунки через установи банків, тому для вирішення даного питання вважаю за доцільне слова «через установи банків» з ч.1ст.198 Господарського кодексу України вилучити.

3. Оскільки зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання

в процесі здійснення ними господарської діяльності є господарськими, то на мою думку, їх виконання повинно регулюватися в першу чергу Господарським кодексом України. Так як ч.5 ст.193 Господарського кодексу України регулює лише дострокове виконання зобов’язання, а спеціальна стаття присвячена строку виконання зобов’язань у Господарському кодексі відсутня, вважаю за