Такий вид забезпечення виконання зобов’язань, як порука широко застосовується у банківській практиці. Відтак, переважна більшість опублікованих судових рішень, що стосуються поруки – це справи за участю банківських установ. Важливим для розуміння співвідношення різних способів забезпечення зобов’язання є постанова Вищого Господарського суду України по справі № 23/342 від 29 квітня 2007 року. У цій справі банк-позивач намагався стягнути борг з господарського товариства, яке виступило поручителем по кредиту, наданому фізичній особі. Суди першої і апеляційної інстанцій позов задовольнили. Вищий Господарський суд України всі судові рішення по справі скасував, справу направив на новий розгляд у місцевий господарський суд. При цьому Вищий господарський суд України вказав, що банк не має права посилатися на договір поруки, бо сам порушив його умови. А саме, банк, без дозволу поручителя, коригував кількість і вартість майна, заставленого в забезпечення того ж основного зобов’язання, а згодом вивіз зі складу частину заставленого майна, а також надав згоду боржнику на відпуск майна зі складу. Порушення банком прав поручителя до якого, у разі виконання ним зобов’язання, переходять права кредитора, стало законною підставою для відмови в позові [83].

У справі за позовом СП «Кребо» до АКБ «Юнекс» і ще одного відповідача банк виступив поручителем за зобов’язання третьої особи. Проти позовних вимог банк заперечував на тій підставі, що юридична особа, за яку була видана порука, була декілька разів реорганізована, а згодом – взагалі ліквідована. Всі господарські суди, які розглядали справу, в частині вимог до банку позов задовольнили. З цією правовою позицією погодився і Верховний Суд України. На жаль, ухвала Верховного Суду України не містить посилання на норму матеріального права. На мою думку, такою нормою може бути виняток з загального правила про припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи, встановлений ст. 609 Цивільного кодексу України відповідно до якої зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу. Отже, наскільки можна її розуміти, позиція Верховного Суду України така, що зобов’язання поручителя – юридичної особи – не припиняються ліквідацією іншої юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням.

Відповідач-поручитель у справі № 37/301-08 оспорював свою відповідальність на тій підставі, що банк-кредитор не звернувся спочатку за стягненням боргу до боржника за основним зобов’язанням, а звернувся відразу до поручителя. Вищий господарський суд ці доводи відкинув, вказавши на те, що за правилами статті 553 Цивільного кодексу України поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає за порушення зобов’язання боржником, якщо договором поруки не встановлено додаткову відповідальність поручителя. Статтею 554 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову субсидіарну відповідальність. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків. За змістом статті 543 Цивільного кодексу України, у разі солідарного обов’язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них окремо.

Відповідно до ч. 1 ст. 559 Цивільного кодексу України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Саме на цю норму посилався позивач-поручитель у справі № 47/240, висуваючи вимогу визнати договір поруки припиненим. Вищий господарський суд України постановою від 20 червня 2007 року залишив в силі рішення у справі, яким у задоволенні позовних вимог було відмовлено. При цьому посилався на ту обставину, що між сторонами було укладено додаткову угоду до договору поруки, якою обсяг відповідальності поручителя був збільшений. Згодом банк-кредитор відповідно збільшив ліміт кредитування позичальника. Отже, судова практика виходить з того, що згода поручителя на збільшення обсягу відповідальності не обов’язково повинна даватися в кожному випадку внесення змін і доповнень до договору, з якого випливає забезпечене зобов’язання, а може бути надана завчасно, наперед [82].

Гарантія є дуже поширеним способом забезпечення виконання зобов’язань. Важливий внесок у становлення інституту гарантії в нашому юридичному побуті вносить судова практика. Як приклад можна навести постанову Вищого Господарського Суду України у справі № 10/450/07 від 26 липня 2007 року. Позивач – український банк-гарант звернувся до суду з позовом до бенефіціара – іноземної компанії і принципала – українського підприємства про визнання гарантії недійсною. Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний суд рішення скасував, провадження у справі припинив на підставі ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. При цьому суд апеляційної інстанції посилався на відсутність у відносинах сторін ознак цивільно-правової угоди. Вищий Господарський суд України постанову суду апеляційної інстанції змінив, провадження по справі припинив, оскільки спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. При цьому зазначив, що гарантія є незалежним зобов’язанням. У даному випадку між принципалом і банком навіть не було договору про умови надання гарантії [84].

У зв’язку з застосуванням такого виду забезпечення виконання господарських зобов’язань як притримання виникає питання про можливість його застосування у випадку грошового зобов’язання. Стаття 177 Цивільного кодексу