Видачі гарантії передує укладення договору між гарантом та боржником про надання фінансових послуг з видачі гарантії, відповідно до якого гарант отримує від боржника винагороду (ст.567 Цивільного кодексу України). Розмір та форма винагороди, строки та порядок її сплати встановлюються договором між боржником та гарантом, оскільки безпосередньо Цивільний кодекс України встановлює положення про те, що «гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові». Сторони можуть встановити розмір оплати послуг гаранта як у твердій сумі, так і залежно від розміру фактичних виплат за гарантією. Залежно від строку дії гарантії може передбачатися здійснення оплати послуг гаранта, як однією сумою, так і частинами протягом строку дії гарантії.

Гарант у разі сплати кредитору грошової суми у відповідності з умовами гарантії має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника, а також має право на винагороду за надані боржникові послуги. Якщо питання щодо розміру зворотної вимоги гаранта до боржника не врегульоване договором, діятиме загальне правило : гарант має право на регрес у межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові. Слід зазначити, що відсутність письмового договору між боржником та гарантом ніяк не впливає на дійсність виданої кредитору гарантії .

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше. Цивільним кодексом України встановлені випадки припинення зобов'язань гаранта перед кредитором. До таких належать:

- несплата кредиторові суми, на яку видано гарантію;

- закінчення строку дії гарантії;

- відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її

гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов'язків за гарантією [4, ст. 568].

Підсумовуючи викладене можна зробити висновок, що господарсько-правові зобов'язання сторони повинні виконувати добровільно. З метою посилення захисту інтересів уповноваженої особи можуть застосовуватися додаткові стимули у вигляді спеціальних засобів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань. Так за правилами статті 199 Господарського кодексу України за погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. Згідно з Цивільним кодексом України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням та іншими способами, встановленими законами або договором. Безпосередню мету стимулювання боржника до виконання зобов'язання мають неустойка та завдаток. За допомогою неустойки та завдатку забезпечуються права кредитора шляхом створення таких умов, що підвищують рівень вірогідності виконання. Для захисту майнового (грошового) інтересу кредитора у випадку несправності боржника призначені такі способи забезпечення виконання зобов’язання як порука та гарантія. Видами забезпечення, що покликані стимулювати боржника до виконання, а у випадку його несправності – гарантувати захист майнових інтересів кредитора є застава і притримання (звичайно, що застава первісно стимулює боржника до виконання, а притримання може з'явитися в якості виду забезпечення вже після невиконання боржником свого обов'язку).

Зобов'язання осіб, що сформульовані в договорі того чи іншого виду, передбачають належне і реальне їх виконання в установлений строк. Проте практика доводить, що укладення договору ще не гарантує його виконання, тому чітке усвідомлення сутності і принципів застосування конкретних засобів забезпечення виконання господарських зобов'язань набуває сьогодні особливої актуальності.

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВІ КОЛІЗІЇ У СФЕРІ ВИКОНАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ.

3.1 Проблеми господарсько-правового регулювання строків та принципів виконання господарських зобов’язань.

З прийняттям Господарського кодексу України істотно змінилася законодавча база, на якій грунтується правове регулювання відносин в економіці, якісних змін зазнали правові засади здійснення господарської діяльності. Актуальною проблемою юридичної науки у цих умовах виступає теоретичне осмислення положень Господарського кодексу України, розроблення і впровадження рекомендацій щодо їхньої практичної реалізації з метою підвищення ефективності економіки та утвердження суспільного господарського порядку. Глибокого і системного теоретичного опрацювання потребують законодавчо започатковані Господарським кодексом України поняття і категорії, до яких, зокрема, належить категорія господарське зобов'язання.

Відповідно ч.1 ст.193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, адже порушення зобов’язань є підставою для застосування до суб’єктів господарювання господарських санкцій, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами або договором.

Такий елемент належного виконання зобов’язання як належні суб’єкти виконання – умовно можна поділити на дві частини: виконання належною особою і виконання належній особі. Як правило боржник зобов’язаний виконати взяте на себе зобов’язання самостійно. Проте згідно ст.194 Господарського кодексу України виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Причому управнена сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто. Якщо ж третьою