Що стосується нарахування неустойки, то жодних строків, які б обмежували б її нарахування Цивільним кодексом України не передбачено. Господарський кодекс України у ч. 6 ст. 232 передбачає, що через шість місяців з того моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним у випадку прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено договором чи законом нарахування штрафних санкцій припиняється. Знову ж таки, можна заперечити, мовляв, ця норма просто конкретизує загальні положення Цивільного кодексу України. Однак справа полягає в тому, що штрафні санкції існують, згідно з Господарським кодексом України, виключно у грошовій формі, а неустойка (штраф і пеня) за Цивільним кодексом України може нараховуватись і як інше майно. Отже, зі спливом шести місяців з моменту, коли зобов’язання мало бути виконано, якщо пеня існує в грошовій формі , за загальним правилом її нарахування має бути припинене. У випадку встановлення пені у вигляді певного майна (будь-якого товару, що підлягає передачі), з огляду на те, що майно не є грошовою сумою, строк її нарахування буде необмеженим, адже в цьому разі пеня вже не виступатиме як штрафна санкція, передбачена Господарським кодексом України.

Враховуючи викладене, можна зробити висновок щодо неможливості застосування неустойки, визначеної в Цивільному кодексі України, до господарських норм. І це при тому, що згідно з ч. 1 ст. 199 Господарського кодексу України, до відносин, що стосуються забезпечення виконання зобов’язань, застосовуються відповідні норми Цивільного кодексу України. Виникає питання, як у подібній ситуації діяти сторонам при визначенні відповідальності в процесі укладання правочинів. Якщо зазначений висновок є вірним, то що саме мається на увазі під штрафними санкціями в Господарському кодексі України, що саме є пенею, а що – штрафом? Питання важливе, з огляду хоча б на вже поставлене питання про штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань у розмірі облікової ставки Національного Банку України [3, ст. 231].

Щоб звернутися до суду за стягненням неустойки, сторо-ни повинні дотримуватися встановлених законодавством строків позовної давності. Згідно зі ст.258 Цивільного кодексу України до вимог щодо стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовують позовну давність в один рік. А відповідно до частини шостої ст.232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зо-бов'язання, якщо інше не встановлено законом або до-говором, припиняється через шість місяців з дня, коли зобов'язання має бути виконане. А щоб уникнути непорозумінь, до договору, забезпеченого неустойкою, слід внести пункт про те, що для стягнення неустойки сторонами встанов-люється строк позовної давності в один рік. І це, на мій погляд буде правильним, тому що дана норма носить диспозитивний характер і не зобов’язує сторони приймати дане положення за догму. Штраф нараховується від дня, коли зобов’язання мало бути виконане.

При обчисленні строків позовної давності під час стягнення неустойки існує особливість, яка полягає в тому, що якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стяг-ненню за кожний день прострочки виконання зо-бов'язання, строк позовної давності необхідно обчислю-вати щодо кожного дня окремо.

Якщо ризики щодо невиконання зобов’язань боржником значні, виникає запитання чи можливо додатково в договорі передбачити застосування крім пені ще й штраф? Законодавець нічого протизаконного в застосуванні відразу двох видів неустойки не бачить. Наприклад, у ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України (хоча вона й регулює тільки випадки порушення господарських зобов'язань, учасниками яких є суб'єкти господарювання державного сектора економіки) передбачено, що за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущене прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Таким чином, самим законодавством передбачена можливість застосовувати штраф і пеню одночасно за порушення зобов’язання.

Застава – єдиний спосіб забезпечення виконання зобов’язання, якому присвячене окреме, діюче на сьогоднішній день роз’яснення Президії Вищого Арбітражного Суду України «Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» від 24 грудня 1999 року. І все ж можна не погодитися з окремими викладеними в ньому положеннями. Так, відповідно до п.2 Роз’яснення, якщо заставодавець, всупереч вимогам закону чи договору, не передасть предмет застави в володіння заставоутримувача, наприклад, у разі закладу (ст. 44 Закону України «Про заставу»), заставоутримувач вправі звернутися з позовом про передачу заставленого майна у його володіння незалежно від настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Виникає запитання: за яким правом? Адже у випадках, коли предмет застави відповідно до закону чи договору повинен знаходитися у заставоутримувача, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави, про що сказано у ст. 16 роз’яснюваного Закону України «Про заставу» .

Ще одне дискусійне положення Роз’яснення міститься в п.8, абз.4 відповідно до якого за змістом глави 14 Закону України «Про нотаріат» та пункту 1 Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів,