По-перше втрати немайнового характеру (душевні, фізичні страждання) потерпілий може оцінювати нижче або вище розміру, встановленого законодавцем.

По-друге, встановлене обмеження розміру компенсації у правозастосовчій практиці створює і створюватиме перепони щодо реалізації прав людини на захист та повне відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

По-третє, для законодавчого (нормативного) встановлення меж розміру компенсації моральної шкоди, необхідним є їх об’єктивне економічне обґрунтування, яке неможливо зробити, оскільки душевні страждання, біль не мають грошового чи іншого майнового еквіваленту (економічної оцінки). У такому разі постала б проблема вирахування грошової вартості найменшого (найдешевшого) блага, яким можна врівноважити найменші моральні втрати (найменш слабкі страждання)і найбільшого (найдорожчого) блага, яким можна згладити негативні наслідки найбільших моральних втрат (найглибших страждань), а по суті – ціну людського життя, гідності. А зробити це в принципі неможливо.

По-четверне, у разі наявності законодавчо визначеного мінімального розміру компенсації моральної шкоди, може скластися ситуація, коли сума присудженої компенсації перевищує (невиключно, що й у кратному розмірі) саму заподіяну шкоду. Це можливо, зокрема, у разі якщо суд встановить факт заподіяння моральної шкоди, яка підлягає компенсації, і одночасно дійде висновку про незначний обсяг цієї шкоди. Проте суд зобов’язаний стягнути з відповідача компенсацію у сумі не нижчій, ніж п’ять мінімальних розмірів заробітної плати, яким би малим не був обсяг фактично заподіяної моральної шкоди[82]. У такому випадку порушується принцип відповідальності за реально заподіяну шкоду, а також принципи розумності, поміркованості та справедливості компенсації моральної шкоди. Сама ж компенсація, розмір якої перевищує обсяг фактично заподіяної шкоди, перетворюється з одного боку на засіб покарання заподіювача, з іншого – на засіб безпідставного збагачення потерпілого (від цього, до речі, застерігав свого часу ще Г.Ф. Шерсенєвич), цим самим відкриваючи поле для зловживання правом на відшкодування моральної шкоди[83.с.730].

Зважаючи на викладене, вважаємо, за необхідне відмовитися від визначення на законодавчому рівні (а тим більше на рівні підзаконних нормативно-правових актів) мінімального і максимального розмірів компенсації моральної (немайнової) шкоди, як це і зроблено у проекті нового ЦК України, і надати можливість самому потерпілому оцінювати обсяг моральної шкоди, а компетентному суду у кожному конкретному випадку визначати розмір її компенсації виходячи з вимог розумності та справедливості.

Що ж стосується гарантій права на компенсацію моральної (немайнової) шкоди, недопущення необґрунтованого її заниження або, навпаки, завищення, зловживань правом на компенсацію та свавілля з боку влади, передусім по відношенню до ЗМІ, то ця проблема, на нашу думку, повинна розглядатися не у площині встановлення мінімального чи максимального розміру компенсації моральної шкоди, а в площині чіткого визначення критеріїв оцінки моральної (немайнової) шкоди та розміру її розміру її компенсації.

3.2. Проблема оцінки обсягу моральної шкоди та визначення розміру її компенсації

Одним з найбільш проблематичним моментом у доктрині цивільного права та судовій практиці є питання оцінки обсягу моральної шкоди та встановлення розміру її компенсації. Як свідчить практика вирішення справ про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, в окремих випадках деякі суди, задовольняючи такі позови і присуджуючи позивачам суми компенсації, недостатньо з’ясовують в чому саме полягали моральні страждання, і належним чином не мотивують свої рішення в частині визначення обсягу моральної шкоди і присудженого розміру компенсації.

Наприклад, Новововолинський міський суд Волинської області у справі за позовом Ш. про відшкодування моральної шкоди , заподіяної загибеллю в шахті її чоловіка, мотивував рішення лише одним реченням: “Враховуючи характер і ступінь моральних страждань, моральну шкоду слід стягнути у розмірі 2 тис. гривень”. Недостатньо мотивованим в частині визначення розміру компенсації є також рішення Ужгородського міського суду у справі за позовом Т. На користь останнього з державного бюджету стягнуто 40 тис. грн. моральної шкоди, заподіяної йому внаслідок тримання під вартою протягом 15 місяців у зв’язку з пред’явленим обвинуваченням у вчинені ряду злочинів. При цьому провадження у справі було закрито на підставі п. 2 ст. 213 КПК України у зв’язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину[84].

Недостатня вмотивованість в судових рішеннях розміру компенсації моральної шкоди, на нашу думку, зумовлена передусім відсутністю у чинному законодавстві будь-якої методики оцінки обсягу моральної шкоди, а відповідно – визначення розміру її компенсації. У теорії та в судовій практиці відсутні єдині, загальновизнані способи та критерії оцінки обсягу моральної шкоди, нерідко дискутується і сам принцип повного її відшкодування. Усе це перешкоджає виробленню єдиної практики судів щодо визначення розміру компенсації за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.

Фундаментальним принципом, з якого повинен виходити суд, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, має бути, на нашу думку, принцип повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Такий висновок випливає із загальних засад цивільного та цивільно-процесуального права про повне відшкодування шкоди на підставі всебічного, повного і об’єктивного встановлення обставин по кожній справі.

Виходячи із логіко-систематичного тлумачення ст. 4401 ЦК України не викликає сумніву, що відшкодування моральної шкоди на підставі вказаної статті (як загальної норми) та норм спеціальних законів повинно здійснюватися з урахуванням загальних норм глави 40 ЦК, зокрема щодо відшкодування шкоди, заподіяної особі або майну, у повному обсязі (ст. 440 ЦК України), обов’язку особи, відповідально за шкоду, повністю відшкодувати заподіяні збитки [85].Така ж позиція знайшла своє відображення у ряді норм спеціальних законів, які встановлюють принцип повного відшкодування заподіяної моральної (немайнової) шкоди.

Наявність моральної (немайнової) шкоди в кожному конкретному випадку встановлюється судом, якщо було доведено факт душевних та фізичних страждань потерпілого, реальність яких не викликає