М.М.Агарков, в період обговорення проекту Цивільного кодексу СРСР в 1939 році, зауваживши, що: “... компенсація за немайнову шкоду є одним з найбільш складних питань цивільного права”, пропонував закріпити положення відповідно до якого суд може зобов’язати делінквента сплатити потерпілому (за наявності тривалих страждань), крім суми відшкодування матеріальної шкоди, ще додаткову суму винагороди. При цьому на думку автора така “винагорода”, за рішенням суду може бути у вигляді: “… надбавок до періодичних платежів по відшкодуванню втрати працездатності”

Досить цікаву точку зору на проблему захисту особистих немайнових прав за допомогою інституту моральної (немайнової) шкоди висловила О.А.Флейшиц. В роботі “Особисті права в цивільному праві Радянського Союзу і капіталістичних країн” вона обґрунтувала необхідність цивільно-правового захисту особистих прав громадян, запропонувавши за порушення немайнових прав громадян призначати компенсацію будь-яким майновим еквівалентом.

Слід зазначити, що наукові позиції досить тривалий час не знаходили місця в законодавстві. За цих умов протягом тривалого часу питання відшкодування моральної (немайнової) шкоди в радянській літературі не зачіпалося. Виключенням стала лише пропозиція Х.Назарова, який в 1958 році, в досить загальній формі висловився про необхідність передбачити в законі виплату винагороди в тих випадках, коли в результаті виробничої травми людина не втрачає працездатності, але зазнає моральні страждання. Проте, як відмічає В.П. Паліюк, його пропозиція також не знайшла законодавчого закріплення [38,с.54].

З часом, певні зміни почали відбуватися і у радянському законодавстві. Переломним моментом стали прийняті в грудні 1961 року Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, оскільки особистим немайновим правам та засобам їх захисту було приділено значної уваги, і які до цих пір, як підкреслювала О.А.Флейшиц, носили характер “пасинків” радянського цивільного законодавства. Разом з тим, Основи 1961 не передбачали відшкодування моральної шкоди, оскільки “честь і гідність в соціалістичному суспільстві, як вказував С.Н.Братусь, - “не обмінна вартість”.

Аналіз позицій представників доктрини свідчить про те, що спірні питання щодо проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди при порушенні прав розглядалася в першу чергу з позиції її визнання в якості юридичного факту. “В основу негативного ставлення до факту існування моральної шкоди були покладені аргументи того, що ідея компенсації моральної шкоди за своєю суттю була і є буржуазною, а тому є чужою для соціалістичній правосвідомості, а також те, що особистість радянської людини знаходиться на такій, недосяжність висоті, що її не можна жодним чином оцінювати в грошовій формі” [39,с.69].

З часом, питання захисту особистих немайнових прав за допомогою моральної шкоди було знову піднято в радянській доктрині. Заслуга в цьому належить Н.С.Малєіну, який на підставі аналізу даної проблеми зробив висновок про те, що існуюча в наукових колах аргументація проти відшкодування моральної шкоди є не досить переконливою. Досить ґрунтовно це питання було розглянуто С.Н.Братусем, який суттєво змінив свою початкову позицію з цього питання. Зокрема, він запропонував: “... встановити матеріальну відповідальність за прикрості, які переживає особа внаслідок виснажливої втрати часу на безплідне чекання представника сторони, яка зобов’язана виконати роботи, внаслідок оглушливих шумів та вібрації, які доносяться з майстерень, організованих всупереч вимог санітарного контролю в підвалах житлових будинків, в магазинах, які знаходяться на перших поверхах, від парів, які сягають квартир з причини несправності ізоляційних пристроїв тощо” [40,с.45].

Позицію С.Н.Братуся підтримав Ю.Х.Калмиков, зауваживши, що: “... за визнанням особистих немайнових відносин, не пов’язаних із майновими, в якості предмету цивільно-правового регулювання, можна було б зробити другий крок і здійснити охорону окремих особистих немайнових відносин не тільки шляхом морального, але і матеріального задоволення інтересів потерпілої особи” . Крім того, на користь запровадження інституту моральної (немайнової) шкоди висловлювалися А.М.Бєлякова , Л.А.Майданник, Н.В.Сєргєєв, В.А.Тархов , М.Я.Шимінова та інші.

Загальним в їхньому підході було те, що вони розглядали проблему відшкодування моральної (немайнової) шкоди в межах деліктних зобов’язань. Їх пропозиції виходу із ситуації полягали в тому, щоб внести відповідні положення до Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 року.

Слід відмітити, що в той час, коли велися теоретичні суперечки навколо проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди, в деяких випадках радянське законодавство давало правову оцінку немайновій шкоді. Більше того, судова практика допускала відшкодування такої шкоди. Цікаву думку, про приховане існування в чинному радянському законодавстві інституту моральної (немайнової) шкоди – “немайнової шкоди в похідних формах”, висловив В.Тараненко, аргументувавши свій погляд тим, що разом із відшкодуванням за завдану шкоду, в багатьох випадках суди стоять на позиціях компенсації шкоди за рахунок додаткових витрат потерпілому (протезування, лікування, придбання засобів пересування), що на його думку і є підтвердженням .На різницю між сумами відшкодування, яка фактично і була компенсацією за моральну (немайнову) шкоду, звертала увагу Д.В.Боброва.Тих же поглядів дотримувалась і К.Б.Ярошенко, В.Т.Смирнов, А.А.Собчак.

Таким чином, можна відмітити, що для цього періоду розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди характерним було те, що спеціальних доктринальних досліджень не проводилося. Питання компенсації моральної (немайнової) шкоди розглядалися виключно в похідній формі і в тому обсязі, який був потрібен авторам для характеристики того чи іншого досліджуємого ним інституту. І лише