Політико-правовий інститут народної законодавчої ініціативи: доцільність та перспективи конституційного запровадження

в Україні

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………........................3

РОЗДІЛ І. Народна законодавча ініціатива як політико – правовий інститут, форма безпосередньої демократії………………………………………………...10

РОЗДІЛ ІІ. Народна законодавча ініціатива в зарубіжних державах: витоки, становлення, сучасний стан………………………………………………………25

РОЗДІЛ ІІІ. Перспективи запровадження конституційного інституту народної законодавчої ініціативи в Україні ……………………………………………….50

ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………70 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ ……………………...77

ДОДАТКИ ………………………………………………………………...………89

Вступ

Актуальність теми дослідження. Проголошені 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй (ООН) принципи “Загальної декларації прав людини” закріплені у законодавстві багатьох держав, у Конституції України, зокрема. З огляду на предмет дослідження звернемось до статті 21 Декларації, у якій стверджується, що “кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників” (пункт 1) та “воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування (пункт 3) [2]. Порівняймо з нормами чинної Конституції України: “народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина перша статті 5) та “громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування” (частина перша статті 38), які розвинуті нормами статей 69-71 розділу ІІІ “Вибори. Референдум” [9].

Поза вагомістю конституційного регулювання безпосередньої демократії дієвими в Україні стали тільки вищі форми народного волевиявлення – вибори і референдуми. Вибори проводяться в Україні перманентно, здебільшого позачергові – міських, селищних, сільських голів, депутатів місцевих рад.

Доленосним є всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, який надав найвищої юридичної сили Акту проголошення незалежності України і, по суті, став легітимною формою відродження національної державності. В наступному всеукраїнські референдуми (а проведено лише один всеукраїнський референдум за народною ініціативою 16 квітня 2000 року), радше спроби їх ініціювання, перетворились на засіб боротьби конкурентних політичних еліт (політичного класу – за визначенням В.М. Литвина) за право ділити політико-правовий простір, здійснювати визначальний вплив на події в суспільстві. Місцеві ж референдуми в Україні проводяться (частіше ініціюються) епізодично та й переважно безрезультатно.

Конституція України передбачає можливість здійснення народного волевиявлення і через інші форми безпосередньої демократії, зокрема дорадчі опитування, народні обговорення тощо. Інші відомі світовому конституціоналізму форми використовуються в Україні епізодично, насамперед тому, що конституційно не визначені. Зауважимо, що загалом у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці немає єдності поглядів щодо цих форм.

Перспективи конституційного закріплення нових форм безпосередньої демократії прямо пов’язані із оновленням Основного Закону держави. Проте, переструктурування владних інституцій: “нова” вертикаль виконавчої влади, “нова” коаліція у парламенті, нагальна потреба законодавчого регулювання проблем мінімізації наслідків світової фінансово-економічної кризи на якийсь час знизили дискусійну тональність щодо здійснення конституційних змін.

Поза риторикою політиків та засобів масової інформації щодо їх потреби, глибини та формату, привертає увагу, сформульований ще у 2008 році Президентом України В.А. Ющенком, такий алгоритм процесу конституційного оновлення: створений Національною конституційною радою проект передбачається винести на обговорення всього українського суспільства, відтак “відповідний законопроект, представлений Президентом, буде розглянутий у конституційному порядку: у Верховній Раді, з висновком Конституційного Суду та з винесенням на всеукраїнський референдум – він надасть Конституції найвищу легітимну політичну і суспільну силу” [66]. Слід погодитись що такий алгоритм є “демократичний, оптимальний і необхідний країні, оскільки передбачає залучення до конституційного процесу практично всіх основних його суб’єктів. Проте, на основі чинної Конституції України можливе розгортання й інших сценаріїв залежно від подальшого перебігу боротьби за владу владних інституцій: прийняття її нової редакції винятково Верховною Радою України, ініціювання скликання Конституційної асамблеї чи взагалі накладення мораторію на будь-які конституційні зміни тощо.

Отже, механізм прийняття нової редакції Конституції України чи внесення змін до чинної виписаний самим Основним Законом, і поза недосконалістю законодавства про референдуми може бути реалізований. Проте, на сьогодні відсутній сам предмет такого всеукраїнського референдуму – проект нової редакції Конституції України, придатний для всенародного голосування, і перспективи його створення за нинішніх реалій політичного протистояння – не визначені. Натомість оприлюднено в той чи інший спосіб ряд проектів конституційних змін. Із сукупності пропонованих новел виокремимо ініційоване в окремих проектах запровадження конституційного інституту “народної законодавчої ініціативи, що повинно сприяти більш активному залученню громадян до прийняття найважливіших державних рішень.

Відомий у практиці світового конституціоналізму цей конституційний інститут не є новим для України. Нагадаємо, що “Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки”, відомий як “Конституція УНР” від 29 квітня 1918 року, передбачав, що “законодатні проекти” вносяться на розгляд Всенародних Зборів “безпосередньо виборцями-громадянами Республіки в числі не менш 100 тисяч”, писаними заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що по повірці їх правосильності передає цю пропозицію Голові Всенародних Зборів (пункт “е” статті 39) [7, с. 54].

Конституції та акти конституційного значення радянського часу цей інститут не знають. Його використання не передбачено й жодним законодавчим актом незалежної України. Проте, в Україні, вважаємо, існуюча нормативно-правова база може стати підґрунтям для запровадження конституційного інституту народної законодавчої ініціативи, які й складають джерельну базу пропонованого дослідження. Це, насамперед, положення згаданої Конституції УНР за 1918 рік, розділу ІІ “Народовладдя” “Декларації про державний