У прийнятому на засіданні Думи протокольному рішенні фіксується дата офіційного внесення петиції про цивільну законодавчу ініціативу, визначається порядок її реалізації і відповідальності від Московської міської Думи.

У випадку виявлення фактів фальсифікації в підписаних листах, а також виявлення даних про вживання примусу при зборі підписів Дума має право не розглядати законодавчу ініціативу і звернутися до суду для встановлення відповідальності членів ініціативної групи. У триденний термін з дня реєстрації в міській Думі офіційного внесення петиції про цивільну законодавчу ініціативу пропозиції, що містяться в петиції, або проект законодавчого акту міста Москви, прямують мерові Москви.

Розробка (якщо це необхідно), розгляд і прийняття законодавчого акту здійснюються в загальному порядку, встановленому Законом від 14 грудня 1995 р. і Регламентом Московської міської Думи [16, с.12].

Як відповідальний виконавець, доповідач, співдоповідач, промовець в дебатах, редактора проекту законодавчого акту по протокольне рішення Думи може виступати уповноважений представник жителів Москви, що внесли петицію. Розгляд проекту законодавчого акту і голосування за проектом в цілому мають бути проведені Московською міською Думою в двомісячний термін з дня офіційного внесення петиції. Вважається, що спроби закріплення механізму реалізації цивільної законодавчої ініціативи в регіональному законодавстві повинні підштовхнути федеральні органи державної влади на подібний крок. Проте це потребує внесення змін в текст Конституції РФ, що діє. Зокрема, в ст. 3 Основного закону цивільна законодавча ініціатива має бути включена в число вищих форм безпосереднього вираження народом своєї влади, поряд з референдумом і виборами. Доповнення мають бути внесені і в ч. 2 ст. 32, що регламентує право громадян обирати і бути вибраними і брати участь в референдумі. Ці зміни принципово не міняють змісту Конституції РФ, проте, як відомо, надмірно ускладнений порядок внесення до Основного закону подібних змін на сьогоднішній день не дозволяє це зробити. Що торкається цих змін на сьогоднішній день не дозволяє це зробити. Що торкається процедурних моментів, пов'язаних з формуванням ініціативної групи, її реєстрацією, збором підписів і розглядом цивільної законодавчої ініціативи в представницькому органі влади, то вони навряд чи повинні відрізнятися від встановлених чинним законодавством про референдум, виборах і регламентами показних органів влади. У цій сфері конституційно-правового регулювання давно вже назріло питання про проведення уніфікації законодавства і розробку проекту федерального закону про порядок реалізації цивільної законодавчої ініціативи лише прискорить цей процес[36, с.44].

В окремих країнах передбачені на відповідальному рівні і інші різновиди народної ініціативи. Уперше народну референдну ініціативу було конституйовано в одному з кантонів Швейцарії у 1845 р. Сьогодні ця форма прийнята в ряді держав, і за відповідними референдумами має зобов’язуючий характер. На відміну від народного вето, яке спричиняє референдум за наслідками виключно законодавчої діяльності парламенту, предметом референдуму за народної ініціативи є будь-яке питання, що взагалі може виноситися на референдум.

Коло таких питань не завжди встановлене конституціями і визначається по – різному. У Республіці Грузії вони визначаються на конституційному рівні й у спеціальному (органічному) законі. В Республіці Македонії референдум за народної ініціативи може проводитися з питань, віднесених до компетенції парламенту. В Словацькій Республіці, навпаки, в конституції зафіксовано коло питань, з яких не може проводитися референдум: основні права та свободи, податки і державний бюджет. У Федеративній Республіці Німеччині предметом референдуму за народної ініціативи, який проводиться на рівні суб’єкта федерацій, може бути лише питання територіального розмежування між окремими землями.

В різних країнах кількість виборців, яка може ініціювати петиційний референдум, є різною: 150 тис. (Македонія), 200 тис. (Грузія), 250 тис. (Туркменістан), 300 тис.(Киргизстан, Литва), 350 тис. (Словаччина).

У Білорусії референдум за народної ініціативи призначається за пропозицією 450 тис. громадян, які мають виборче право, включно 50 тис. від кожної з областей і столиці.

Зазначені референдуми уповноважений проголошувати чи призначати президента (Білорусь, Грузія, Киргизстан, Словаччина) або парламент (Литва, Македонія). Результати референдумів вважається дійсними, якщо в них взяла участь більшість громадян, що мають право голосу. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість тих, хто взяв участь в голосуванні [40, с.171].

Сьогодні референдну народну ініціативу передбачено в конституціях таких європейських держав, як Албанія, Білорусь, Грузія, Італія, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Македонія, Португалія, Сербія, Словаччина, Словенія, Угорщина, ФРН (на рівні суб’єктів федерації), Хорватія, Чорногорія і Швейцарія. Можливість проведення петиційного референдуму також застережена в основних законах Киргизстану і Туркменістану. При цьому в Словаччині, Туркменістані, Угорщині і Хорватії з усіх різновидів народної ініціативи прийнято лише референдну.

Серед країн, що розвиваються, єдиною, де констутуйовано референдну та народну ініціативу, є Кабо-Верде.

В окремих країнах петиційний референдум проводиться за сучасною процедурою народного вето. В Італії на референдум на предмет скасування може бути винесений конституційний закон, якщо протягом визначеного строку після його офіційного опублікування цього вимагатиме п’ятсот тисяч виборців. За такою самою вимогою може бути призначений референдум щодо скасування «звичайного» закону, причому навіть після набуття цим чинності. Близькі за змістом положення включені до основних законів Албанії, Ліхтенштейну, а також частини кантонів Швейцарії і штатів США.

У Латвії можливе зупинення на визначений строк опублікування прийнятого парламентом закону, протягом якого припускається його винесення на референдум на вимогу громадян, котрі сукупно становлять не менш десятої частини виборчого корпусу.

Юридичною підставою проведення петиційного референдуму є наявність народної ініціативи. У більшості випадків суб’єкт народної ініціативи, зокрема референдної, встановлюють шляхом визначення кількості громадян, належно оформлена і заявлена вимога яких становить ініціативу.

У різних кантонах Швейцарії кількість громадян, які сукупно