визнані суб’єктом референдної народної ініціативи, складає від кількох сотень до кількох тисяч, у Ліхтенштейні (залежно від предмета референдуму)- одну або півтори тисячі, у Словенії – сорок тисяч, в Албанії - п’ятдесять тисяч.У Білорусії суб’єкт референдної народної ініціативи визначений у чотириста п’ятдесять тисяч, а в Італії – у п’ятсот тисяч громадян. В Угорщині кількісні параметри суб’єкта референдної народної ініціативи впливають на характер рішень, ухвалюваних на відповідному референдумі: для консультативного референдуму вони встановлені у сто тисяч, для імперативного – у двісті тисяч громадян, які мають право голосу [32, с.68].
Суб’єкт народної ініціативи може бути встановлений шляхом визначення частини виборчого корпусу, уповноваженої заявляти відповідну вимогу. Наприклад, у Латвії референдум призначається на вимогу десятої частини, а у Хорватії – на вимогу десяти відсотків від загальної кількості виборців.
У більшості випадків референдум за народною ініціативою може бути проведений з усіх питань, які у конкретній країні віднесені до предмета референдуму. Проте іноді предмет петиційного референдуму обмежено. Так, у Латвії петиційний рефе-рендум може бути проведений лише з питань скасування ще не опублікованого закону. В Ліхтенштейні припускається прове-дення петиційного референдуму з питань скасування офіційно опублікованого закону і дострокового припинення повноважень законодавчого органу. У ФРН предметом референдуму за на-родною ініціативою визначено територіальне розмежування між землями.
У різних країнах референдум за народною ініціативою упов-новажений призначати (проголошувати) президент або парла-мент. При цьому майже завжди проведення референдуму упов-новажені ініціювати й інші, крім громадян, суб'єкти.
Більш широко у практиці конституціоналізму визнані законодавча і конституційна народні ініціативи. Сенс законодавчої народної ініціативи полягає в тому, що визначена кількість гро-мадян, які мають право голосу, може у встановлених формах вимагати прийняття парламентом нового закону чи внесення змін до чинного, і парламент повинен їх розглянути, але не зобо-в'язаний задовольнити відповідні вимоги. У двопа-латних парламентах законопроекти вносяться до нижньої палати, а якщо палати рівноправні (Італія, Мексика, Швейцарія та ін.), – до будь-якої.
У багатьох випадках за відповідною народною ініціативою вносяться і зміни до конституції. Спочатку така народна ініціатива мала за мету зобов’язати законодавчий орган розробити і прийняти закон за змістом пропонованого виборцями питання, а в разі відмови зробити це – спонукати його винести це питання на референдум. За таких умов розробка відповідного законопроекту визнавалася функцією законодавчого органу.
З часом було прийнято інший порядок реалізацій народної законодавчої ініціативи: самі виборці, які виступали з ініціативою, готували законопроект і пропонували законодавчому органу. Останній або приймав цей законопроект, або виносив його на референдум. Допускався і такий варіант: законодавчий орган ухвалював законопроект, а потім виносив його на референдум. Подібний порядок характеризує і сучасну конституційну практику ряду суб’єктів федерації Швейцарії та США [40, с.172].
У XIX столітті народну законодавчу ініціативу було прийнято в багатьох (15) європейських країнах. При цьому вона не передбачає проведення референдуму з відповідного законопроекту. За народної ініціативи допускається розгляд у парламенті як звичайних законопроектів, так і проектів конституційних поправок. Однак в Австрії, Албанії, Іспанії, Італії, Латвії та Польщі за народної ініціативи можуть бути прийняті лише звичайні закони, а в Молдові – закони про внесення змін до конституції.
Відповідні процедури передбачають, як правило, подання до парламенту тексту законопроекту. Конституції різних держав визначають різну кількість виборців щодо ініціювання проектів звичайних законів і проектів законів про внесення змін до конституції: від 5 тис. у Словенії до 500 тис. в Іспанії. У Латвії, наприклад, розгляд проекту звичайного закону в парламенті може бути ініційований десятою частиною виборчого корпусу. В Австрії це відбувається за ініціативою 100 тис. громадян, що мають право голосу, або шостої частини виборців трьох земель (суб’єктів федерації). У Македонії проект звичайного закону можуть зініціювати 10 тис. виборців, а проект закону про внесення змін до конституції – 150 тис.; у Грузії – 30 тис. і 200 тис.; у Киргизстані – 30 тис. і 300 тис.; у Литві – 50 тис. і 300 тис. виборців відповідно. Такий підхід засвідчує різну природу звичайних законів і конституцій. У Швейцарії за народної ініціативи можуть не лише вноситися окремі зміни до конституції, але й здійснюватися її ревізія. Так, у Перу 5 тис. громадян, які мають право голосу, можуть звернутися до органу конституційної юрисдикції з питань про відповідність основному закону певних правових актів. У Ліхтенштейні на вимогу тисячі громадян має бути скликаний парламент. У Таїланді за ініціативою 20 тис. громадян може бути порушене питання про застосування у верхній палаті парламенту процедури звільнення державних посадових осіб з мотивів порушення ними законів або навіть “етичних стандартів” [33, 101].
Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів США. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) ви-борці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна кон-ституційна ініціатива. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців ви-магають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності.
Народна конституційна ініціатива існує і в Швейцарії, як на рівні суб'єктів, так і на рівні федерації. В останньому випадку конституційні поправки за умови підтримання їх 100 тис. виборців можуть бути внесені до парламенту у вигляді загальних пропозицій або конкретних проектів. Після розгляду парламентом їх обов'язково виносять на референдум. Ха-рактерно, що застосування такого