Названі різновиди народної ініціативи передбачені в ряді конституцій, прийнятих в інших країнах: законодавча ініціати-ва визнана у Бразилії, Еквадорі, Киргизстані, Колумбії, Палау, Парагваї, Перу і Таїланді, конституційна ініціатива — у Буркіна-Фасо, Гватемалі, Ліберії, Мікронезії, Уругваї і на Філіппінах, а також у тих самих Еквадорі, Киргизстані, Колумбії, Палау, Па-рагваї, Перу і Таїланді.

Кількість громадян, які можуть ініціювати прийняття зако-ну чи внесення до нього змін, є різною: від кількох сотень в окремих кантонах Швейцарії і однієї тисячі в Ліхтенштейні до п'ятдесяти тисяч у Білорусі, Італії, Литві, Таїланді, Угорщині та Швейцарії або ста тисяч в Австрії і Польщі. Винятком можна вважати кількісні параметри суб'єкта законодавчої народної ініціативи в Румунії (двісті п'ятдесят тисяч) та Іспанії (п'ятсот тисяч).

Кількісні параметри суб'єкта конституційної ініціативи у різ-них країнах можуть бути значно відмінними: від трьох десятих відсотка у Перу до двадцяти п'яти відсотків виборчого корпусу в Палау, від п'яти тисяч у Гватемалі до п'ятисот тисяч громадян у Румунії. У Бразилії, Еквадорі і Латвії суб'єкт конституційної народної ініціативи зафіксований у вигляді арифметично вира-женої частини (процента) виборчого корпусу.

Одна й та сама конституція зазвичай визначає різних за кіль-кісними параметрами суб'єкта законодавчої і суб'єкта консти-туційної народних ініціатив. У Словенії це відповідно п'ять і тридцять тисяч, у Македонії – десять і сто п'ятдесят тисяч, у Сербії – тридцять і сто п'ятдесят тисяч, у Грузії – тридцять і двісті тисяч громадян, в Еквадорі – двадцять п’ять сотих від-сотка і один відсоток виборчого корпусу. З іншого боку, в Авст-рії, Італії, Латвії, Ліхтенштейні та Угорщині зазначені парамет-ри однакові [35, с.122].

Іноді в основному законі встановлені по суті додаткові умо-ви щодо визначення кількості громадян, які сукупно визнані суб’єктом народної ініціативи. У Бразилії суб’єктом законодав-чої народної ініціативи є громадяни, число яких дорівнює од-ному відсотку виборчого корпусу, причому відповідні підпи-си мають бути зібрані не менше ніж у п'яти штатах. На Філіппі-нах кількість громадян, які становлять суб'єкт конституційної народної ініціативи, визначено у дванадцять відсотків, і підпи-си у встановленому числі необхідно зібрати в кожному вибор-чому окрузі.

У Молдові внесення змін до конституції може бути ініційо-ване за наявності підписів на підтримку двохсот тисяч вибор-ців, зібраних не менше ніж у половині адміністративно-терито-ріальних одиниць, і в кожній з цих одиниць потрібно зібрати визначену кількість підписів. Аналогічні за характером додат-кові умови щодо законодавчої і конституційної народних ініці-атив передбачені в Румунії.

У Білорусі відповідні додаткові умови стосуються суб'єкта референдної народної ініціативи: з метою проведення загально-національного референдуму у кожній області і у столиці необ-хідно зібрати не менше п'ятдесяти тисяч підписів громадян, що мають право голосу.

Референдна народна ініціатива є, по суті, складовою одно-го з різновидів іншої форми безпосередньої демократії — референдуму. У свою чергу, законодавча і конституційна народні ініціативи за своїм функціональним призначенням поєднані з ді-яльністю парламенту як законодавчого органу і як органу, упов-новаженого вносити зміни до конституції. Таке поєднання є ще одним свідченням існування тісних взаємозв'язків між безпосе-редньою демократією і демократією представницькою. В Україні визнаються численні форми волевиявлення на-роду. В.Ф. Погорілко, до прикладу, крім референдуму і виборів, відносить до офіційного волевиявлення народу також волевияв-лення суб'єктів референдної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму (3 мли. громадян), волевиявлення виборців за мі-сцем проживання. Однак процедури не кожної форми безпосере-дньої демократії здатні утворити процесуальне провадження. Знач-на їх кількість завершується прийняттям проміжного процесуа-льного акта. Тому названі В.Ф. Погорілком форми демократії скла-дають процедури лише окремої стадії провадження [37, с.265].

Сучасне украї-нське законодавство дає підстави виділити такі основні процесуа-льні провадження реалізації форм безпосередньої демократії: ви-бори, референдум, відкликання депутата місцевої ради. Збори громадян за місцем проживання в Україні є ор-ганізаційною макропроцедурою. Основним завершальним ак-том, який приймається на зборах, є рішення про обрання персо-нального складу органу самоорганізації населення. Стадіями цієї складеної процедури є: скликання зборів, розгляд на зборах питань порядку денного, виконання рішення зборів громадянами та органами самоорганізації населення. Місцева ініціатива є процесуа-льною процедурою по розгляду місцевою радою питання, ініці-йованого членами територіальної громади за їх участю.

Суб'єктів місцевої ініціативи можна поділити на групи: 1) суб'єкти - ініціатори (громадяни, які проживають на відповідній території та мають право голосу, ініціативні групи або місцеві осередки політичних партій); 2) суб'єкти підготовки і проведен-ня місцевої ініціативи: ініціатори, органи місцевого самовряду-вання; 3) суб'єкти виконання ініціативи (органи та посадові осо-би місцевого самоврядування. О.В. Батанов вважає, що саму ініціативу належить обговорювати всією громадою.

Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд обласною, міською, районними в місті будь-якого пи-тання, віднесеного Конституцією і законами України до відання місцевого самоврядування Кількість членів громади, яка необ-хідна для внесення ініціативи, залежить від величини територіа-льної громади. Стаття 40 Конституції України визначає, що всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звер-нення або особисто звертатися до органів державної влади, ор-ганів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрун-товану відповідь у встановлений законом строк. Звернення є формою реалізації в першу чергу громадянином вищеназваних трьох суб'єктивних публічних прав. Розгляд звернень громадян має вигляд ряду мікропроцедур. Тобто