Такі мікропроцедури забезпечують громадянам гарантії їх участі на різних стадіях провадження юридичних справ чи зага-льних питань. Порядок розгляду заяв і скарг, на відміну від про-позицій, передбачає більший обсяг процедурних гарантій для громадян. Це зумовлено тим, що ці дві форми звернення можуть використовуватись для впливу на вирішення тих юридичних справ, які безпосередньо торкаються суб'єктивних прав, свобод, законних інтересів та юридичних обов'язків суб'єктів звернення.

Отже, ще однією формою безпосередньої демократії є народна ініціатива. На відміну від загальнонаціональних виборів і референдуму, котрі виступають способами і засобами здійснення влади на-родом шляхом відповідних голосувань, народна ініціатива пе-редбачає формулювання та підтримку з боку визначеної кількос-ті громадян, що мають право голосу, вимог, унаслідок реалізації яких парламентом або безпосередньо народом можуть бути ухва-лені владні рішення.

Формулювання та підтримка зазначених вимог зазвичай ма-ють за мету або призначення референдуму, або прийняття пар-ламентом нового закону чи внесення змін до чинного, або здійснення парламентом повної чи часткової ревізії конституції. Тим самим на загальнонаціональному рівні існують три основних різновиди розглядуваної форми безпосередньої демо-кратії – референдна, законодавча і конституційна народні іні-ціативи. У багатьох країнах різновиди розглядуваної форми безпосе-редньої демократії існують на рівні адміністративно-територіальних одиниць.

Розділ ІІІ. Перспективи запровадження конституційного інституту народної законодавчої ініціативи в Україні

Вихідним є сформульоване Президентом України В.А. Ющенком сутнісне розуміння інституту народної законодавчої ініціативи: “законопроекти можуть бути внесені до розгляду Верховною Радою за ініціативою визначеної кількості громадян, які мають право голосу, та обов’язково мають бути розглянуті українським парламентом”. Таке формулювання загалом відповідає розумінню природи цього конституційного інституту у правовій думці. За визначенням В.М. Шаповала народна ініціатива – це “форма безпосередньої демократії, змістовно пов’язана з прийняттям парламентом відповідних законодавчих актів і внесенням змін до конституції, а також проведенням референдуму”. У сучасній конституційній теорії і практиці виділяють два основні різновиди народної ініціативи: референдну (референдарну) народну ініціативу та законодавчу народну ініціативу [40, с.192].

Поза недосконалістю законодавства про референдуми, потреби його корінного реформування, воно створене і може бути застосоване в частині, що не суперечить чинній Конституції України. Що ж до народної законодавчої ініціативи, то для її введення слід зробити ряд ініціативних кроків. Насамперед – внести необхідні зміни до Конституції України та прийняти відповідний Закон України, які б закріпили й унормували право виборців пропонувати проект закону, що підлягає обов’язковому розгляду Верховною Радою України.

Доцільність запровадження інституту народної законодавчої ініціативи сьогодні, вважаємо, об’єктивується розширенням демократичних процесів, поступовим утвердженням в Україні парламентської форми правління. Відповідно до статті 93 чинної Конституції України “Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України” [9]. Обрані прямим голосуванням народу Верховна Рада України та Президент України є (повинні бути) прямими виразниками волі народу, опосередковано і – Кабінет Міністрів України, склад якого затверджується парламентом. Проте колізії законодавства та виборчого процесу часом призводять до формування у вищому законодавчому органі держави утворень (коаліцій, фракцій, груп), які претендують на монопольний вираз інтересів народу, хоча це часом не відповідає реаліям. Поглиблює цей розрив з виборцями, на наш погляд, і запровадження пропорційної системи формування представницьких органів влади. Як наслідок – низька дієздатність Верховної Ради України в останні роки, неефективна законотворча діяльність багатьох народних депутатів.

За цих умов, вважаємо, що саме народ, як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, повинен реалізовувати своє право на ініціювання прийняття законів та внесення змін до них, в тому числі й Основного Закону, в контексті положень статті 5 Конституції України не тільки за допомогою всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, але й через запровадження інституту народної законодавчої ініціативи [39, с.26].

Розгорнуту аргументацію реалізації права народу ініціювати прийняття Конституції та законів України на референдумі містить Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року. На необхідність розширення “наявного переліку форм народного волевиявлення” і запровадження з цією метою “інституту народної законодавчої ініціативи” акцентується й у проекті Концепції нової Конституції України, розробленому робочою групою Національної конституційної ради під керівництвом М.І. Ставнійчук .

Найбільш цілісно ці ідеї відображені у проекті нової Конституції України, створеному групою науковців під керівництвом В.М. Шаповала. Новелою проекту, зокрема, є пропозиція щодо розширення у Конституції України змісту самого поняття “народна ініціатива” шляхом запровадження інституту законодавчої народної ініціативи (частина перша статті 71). Здійснення народної ініціативи автори проекту прямо пов’язують із пропозицією встановити норми щодо мінімальної кількості зібраних підписів громадян України, які мають право голосу, для подання/ внесення до Верховної Ради України законопроекту таким чином: не менш як півтора мільйонів – про внесення змін до розділів І, ІІІ і Х Конституції України або проект нової редакції Конституції України; не менш як одного мільйона – про внесення змін до Конституції України, крім розділів І, ІІІ і Х; не менш як сто тисяч – з питань, віднесених до сфери регулювання законом (стаття 77 проекту). Автори проекту використали термін “народна ініціатива”, який, як відомо, вживається для позначення народної законодавчої ініціативи у конституціях деяких держав (Австрійської та Киргизької Республік, Федеративної Республіки Німеччини). Проте, для запобігання термінологічній невизначеності, вважаємо, що краще було