По-перше, конституційне закріплення цих правових інститутів. Ключовою для розуміння суті проблеми є норма частини другої статті 72 чинної Конституції України 1996 року, якою визначені вимоги щодо проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Введення інституту народної законодавчої ініціативи можливе винятково через внесення відповідних норм до Конституції України.

По-друге, законодавча регламентація референдних правовідносин Законом України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, який передбачає право вимоги проведення референдумів громадянами України, детально регламентує порядок і строки утворення ними ініціативних груп, їх реєстрації, збирання й підрахунку підписів громадян (статті 15-20). Однак, Закон не виокремлює всеукраїнський референдум за народною ініціативою як вид всеукраїнського референдуму. Загалом аналіз цього чинного Закону України вказує на невідповідність частини його норм Конституції України. В свою чергу, введення інституту народної законодавчої ініціативи до Конституції України вимагатиме обов’язкового прийняття, за прикладом зарубіжних країн, Закону України “Про народну законодавчу ініціативу”.

По-третє, закріплене Конституцією України і Законами України право громадян брати участь у референдумі – як засіб реалізації ними права на безпосередню участь в управлінні державними справами – слід доповнити і правом народної законодавчої ініціативи.

Поза цими спільними ознаками між конституційними інститутами референдуму та народної законодавчої ініціативи є принципові відмінності, що зрештою й об’єктивує виділення останньої в самостійний правовий інститут. Різняться вони за процедурою процесуальних дій та наслідками. Так, Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” передбачає, що зібрані підписи офіційно зареєстрованими ініціативними групами передаються до Центральної виборчої комісії для їх перевірки і встановлення фактичної кількості зібраних підписів. На підставі цього ЦВК приймає протокол, який є підставою для прийняття Президентом України рішення про проголошення референдуму». Для народної законодавчої ініціативи очевидно необхідно створити відповідну комісію у структурі Верховної Ради України. Наступне, якщо проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою передбачає процедуру всенародного голосування, то внесені у порядку народної законодавчої ініціативи законопроекти підлягають обов’язковому розгляду тільки парламентом [26, с.68].

Нарешті, найважливіше, рішення референдуму є актами прямої дії, які не потребують імплементації. Вихідною позицією є норма Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, за якою закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів України, вищих виконавчих і розпорядчих органів державної влади Республіки Крим, підзаконних актів міністерств і відомств України та Республіки Крим, рішень місцевих Рад народних депутатів (частина третя статті 1). Декларативність цієї норми об’єктивована відсутністю у самому Законі виписаного механізму її реалізації та відповідальності за недотримання. Як наслідок, Україна має у цьому неоднозначний досвід: досі не реалізовані рішення, схвалені переважною більшістю голосів громадян України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою 16 квітня 2000 р. Верховною Радою України так і не здійснено спеціальної парламентської процедури щодо приведення тексту Конституції України у відповідність із рішеннями всеукраїнського референдуму. Щодо внесених на розгляд у порядку народної законодавчої ініціативи проектів законів, як відомо з досвіду інших країн, парламент може прийняти будь-яке рішення: погодитись із проектом, внести до нього поправки чи відхилити його. Саме цим найбільш істотно народна законодавча ініціатива відрізняється як від референдуму, рішення якого має силу закону, так і права на звернення до органів влади з пропозиціями (петицією), яке передбачає відповідь, але не вимагає обов’язкового розгляду на рівні парламенту. Сказане стосується запровадження інституту народної законодавчої ініціативи на загальнодержавному рівні, хоча очевидна потреба запровадження такої ініціативи і на місцевому рівні у контексті розширення місцевого самоврядування [31, с.46].

Отже, потреба запровадження інституту народної законодавчої ініціативи не викликає сумніву. Перспективи запровадження інституту народної законодавчої ініціативи пов’язані безпосередньо із внесенням змін до чинної Конституції України чи прийняття її нової редакції, оскільки такі питання є предметом виключно конституційного регулювання. Досить ймовірною є реалізація проголошеної ще під час дострокових виборів Верховної Ради України (2007), ідеї ініціювання проведення конституційного всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Приводом до такого ініціювання може стати тривале зволікання із створенням Національною конституційною радою остаточного консолідованого проекту нової редакції Конституції України з внесенням цього проекту Президентом України до Верховної Ради України, чи неспроможність народних депутатів України конституційною більшістю прийняти відповідні рішення; підставою – стаття 72 чинної Конституції України, норми Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми. Додаткову аргументацію такому ініціюванню надає згадане Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008. “Президент України зобов’язаний проголосити такий референдум, якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією та законами України вимог щодо організації і порядку проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою – до такого висновку дійшов Конституційний Суд України 15 жовтня 2008 р. за результатами розгляду справи про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою. Отже, вказані повноваження Президента України не мають дискреційного характеру, коли суб’єкт права може діяти на свій власний розсуд, виходячи зі своєї правосвідомості. За чинною Конституцією України Президент України не має конституційних повноважень щодо