В.Ф. Коток зараховував до форм безпосередньої демократії революції, з’їзди, наради трудящих, вибори у представницькі органи влади, імперативний мандат (накази виборців, звітність депутатів перед виборцями, право відкликання депутатів), референдум.

М.П. Фарберов вказує на наступні форми народовладдя: наради трудящих з питань державного управління, звітність депутатів та інших посадових осіб перед народом, робітничий контроль над виборами, сільські сходи, народні зібрання, всенародні обговорення проектів рішень місцевих рад. За радянських часів іноді виокремлювали як особливий вид демократії здіснення влади народу через громадські організації.

Деякі вчені схильні виділяти петиції – письмові акти колективного прямого звернення громадян до органу влади з якого-небудь питання з метою прийняття ним законодавчого (чи іншого) рішення або проведення суспільної реформи – як окремий інститут прямого народовладдя [90, с.34].

Однак найбільш слушним є підхід, запропонований сучасними російськими вченими Ю.А. Дмитрієвим і В.В. Комаровою, який полягає в тому, що формами прямої демократії вважаються тільки ті її прояви, які інституюють безпосереднє власне волевиявлення господаря повноти державної влади – народу. Ні листи, ні звернення громадян, ні громадські організації не виражають суверенітету народу, не інституюють його безпосереднє державно-владне волевиявлення.

Отже, беручи за системотворчий критерій право народного суверенітету, до системи прямого народовладдя треба включити референдуми і вибори, як основні форми, а також народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення. Виділення цих форм прямого народовладдя має досить об’єктивний характер, вони можуть застосовуватися у різних правових системах, різних сферах суспільного життя.

Форми безпосередньої демократії класифікують за:–

результатами діяльності (або способом впливу на суспільні відносини) – на імперативні, консультативні, комплексні, правотворчі й ті, що не створюють норм права;–

механізмом діяльності – на прямо пов’язані з представницькою демократією, опосередковано пов’язані з представницькою демократією(або відносно самостійності);–

правовими засобами – на діючі на підставі норм права і діючі на підставі традицій, звичаїв;–

територіальною ознакою – на національні (загальнодержавні і місцеві);–

суб’єктами – на всенародні та групові; індивідуальні.

До засобів прямої демократії належить також інститут народної законодавчої ініціативи.

Сутність його загалом в тому, що визначене в конституції число виборців має право поставити в парламенті питання про прийняття закону, і представницький орган зобов’язаний розглянути це питання.

Народна ініціатива – форма безпосередньої демократії, за змістом пов’язана з прийняттям парламентом відповідних законодавчих актів і внесення змін до конституції, а також проведення референдуму.

Народна ініціатива як інститут права громадян на звернення в державні органи має багатовікову історію розвитку. Виникнувши як природна реакція окремих верств населення на деспотизм авторитарної влади, він не відразу отримав правове закріплення, а спочатку існував як стихійний соціальний рух і лише на багато пізніше отримав правове закріплення, відповідно національно-політичним і історичним особливостям тих або інших держав. У конституційному праві під поняттям народної правотворчої ініціативи розуміють складний інститут, яким передбачено, що певна кількість громадян може проекти правових актів, в тому числі проект закону про внесення змін до конституції або інших правових актів, шляхом внесення їх до представницького органу або винесення на референдум [102, c. 48].

Ініціатива, яка реалізується шляхом референдуму має назву прямої, а через представницький орган – непрямої. Пряма ініціатива ( англ. – direct initiative) – це ініціативи громадян, які, відповідно до передбаченої законодавством процедури, безпосередньо виносяться на народне голосування. Непряма ініціатива ( англ. – indirect initiative) – ініціативи громадян, які передбачають залучення представницького органу для їх обговорення та прийняття.

Наприклад, ініціативи громадян, які, відповідно до передбаченої законодавством процедури, вносяться до представницького органу для попереднього обговорення, а потім виносяться на народне голосування. Або ж, як у Латвії, у випадку, якщо представницький орган не погоджується прийняти проект без суттєвих змін, він знову виноситься на народне голосування. При цьому парламент має право запропонувати альтернативний законопроект.

Окремо можна виокремити ініціативи щодо порядку денного (анг. – agenda initiative), які вносяться до представницького органу, який самостійно їх розглядає на приймає рішення (Австрія, Угорщина). Ініціатива може бути сформованою (якщо громадянами висувається підготовлений акт) або несформованою (у вигляді пропозиції представницькому органу розробити документ, який пізніше може бути або внесеним на референдум, або на розгляд представницького органу).

Історичним попередником народної ініціативи було право петиції, визнане за підданими ще у Біллі про права 1689 року (Англія). За часів Великої французької революції XVIII століття це право вважалося право “активних громадян” (тобто наділених виборчими правами), за яким вони могли звертатися до державних інституцій, насамперед до законодавчого органу, з пропозиціями і клопотаннями що до поліпшення їх організації та діяльності. Звернення сприймалися як ініціатива (участь) громадян у державному владарюванні, зокрема законотворчості [109, с.47].

Інститут народної ініціативи вперше запроваджено в ряді кантонів Швейцарії. Він являв собою народне вето (конституційно встановлене в 30-х рр. XIX ст.). Суть його полягала в тому, що коли певна кількість виборців, визначена в конституції, підтримувала протест (у формі підписання відповідного документа – петиції) проти прийнятого парламентом закону, тому останній виносився на референдум. За результатами такого референдуму закон міг бути підтверджений або скасований. Народне вето відображало погляди тих, хто вважав