На відміну від загальнонаціональних виборів і референдуму, котрі виступають способами і засобами здійснення влади народом шляхом відповідних голосувань, народна ініціатива передбачає формування та підтримку з боку визначеної кількості громадян, що мають право голосу, вимог, унаслідок реалізації яких парламентом або безпосередньо народом можуть бути ухвалені владні рішення [63, с.71].

Формулювання та підтримка зазначених вимог зазвичай мають за мету або призначення референдуму, або прийняття парламентом нового закону чи внесення змін до чинного, або здійснення парламентом повної чи часткової ревізії конституційні.

У сучасній конституційній теорії і практиці виділяють два основних різновиди народної ініціативи: референдна народна ініціатива та законодавча народна ініціатива.

Народна референдна ініціатива, за визначенням В.М. Шаповала – це вимога певної кількості виборців, встановленої конституції, провести в визначеній формі референдум (народне голосування). Такий референдум проголошується чи призначається уповноваженим на це органом. У теорій конституційного права він визначається як петиційний референдум. Особливістю народної референдної ініціативи є те, що вона поєднує дві форми прямої демократії – народна ініціатива та референдум [40, с.170].

Уперше народну референдну ініціативу було конституйовано в одному з кантонів Швейцарії у 1845 р. Сьогодні ця форма прийнята в ряді держав, і за відповідними референдумами має зобов’язуючий характер. На відміну від народного вето, яке спричиняє референдум за наслідками виключно законодавчої діяльності парламенту, предметом референдуму за народної ініціативи є будь-яке питання, що взагалі може виноситися на референдум.

Коло таких питань не завжди встановлене конституціями і визначається по – різному. У Республіці Грузії вони визначаються на конституційному рівні й у спеціальному (органічному) законі. В Республіці Македонії референдум за народної ініціативи може проводитися з питань, віднесених до компетенції парламенту. В Словацькій Республіці, навпаки, в конституції зафіксовано коло питань, з яких не може проводитися референдум: основні права та свободи, податки і державний бюджет. У Федеративній Республіці Німеччині предметом референдуму за народної ініціативи, який проводиться на рівні суб’єкта федерацій, може бути лише питання територіального розмежування між окремими землями.

В різних країнах кількість виборців, яка може ініціювати петиційний референдум, є різною: 150 тис. (Македонія), 200 тис. (Грузія), 250 тис. (Туркменістан), 300 тис.(Киргизстан, Литва), 350 тис. (Словаччина).

У Білорусії референдум за народної ініціативи призначається за пропозицією 450 тис. громадян, які мають виборче право, включно 50 тис. від кожної з областей і столиці.

Зазначені референдуми уповноважений проголошувати чи призначати президента (Білорусь, Грузія, Киргизстан, Словаччина) або парламент (Литва, Македонія). Результати референдумів вважається дійсними, якщо в них взяла участь більшість громадян, що мають право голосу. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість тих, хто взяв участь в голосуванні [40, с.171].

Ширше застосування має законодавча ініціатива. Сенс її у тому, що визначена в конституції кількість виборців може вимагати прийняття конкретного закону або внесення до нього змін. Для позначення народної законодавчої ініціативи у конституціях деяких держав вживається саме термін “народна ініціатива” (Австрія, Киргизстан, ФРН).

У багатьох випадках за відповідною народною ініціативою вносяться і зміни до конституції. Спочатку така народна ініціатива мала за мету зобов’язати законодавчий орган розробити і прийняти закон за змістом пропонованого виборцями питання, а в разі відмови зробити це – спонукати його винести це питання на референдум. За таких умов розробка відповідного законопроекту визнавалася функцією законодавчого органу.

Законопроекти приймаються на сесіях парламенту двома чи-таннями (у Болгарії на різних засіданнях народних зборів), трьо-ма читаннями (в Австрії, Італії, Польщі, США та ін.).

Голова палати, до якої направлений законопроект, розглядає і вирішує питання про його подальшу долю. У разі позитивного рішення він дає розпорядження про його розмноження та про передачу тексту депутатам і включення його до порядку денного. Іноді ця процедура називається «першим читанням». Далі законо-проект без дебатів передається в постійну комісію або починають-ся дебати щодо його загальних принципів, вносяться поправки і доповнення. Такі процедурні дії називаються іноді «другим читан-ням». Комісія після розглядання повертає законопроект до парла-менту, де знову починаються дебати щодо його прийняття. Під час «третього читання» законопроект приймається остаточно.

Законопроект має бути прийнятий палатами за ідентичною редакцією, при цьому використовується метод «човна» («чов-ника») - передача тексту законопроекту від однієї палати до дру-гої до того часу, поки він не набуде однакової редакції. Для усу-нення розбіжності тексту законопроекту іноді створюється комі-сія з представників обох палат.

. З часом було прийнято інший порядок реалізацій народної законодавчої ініціативи: самі виборці, які виступали з ініціативою, готували законопроект і пропонували законодавчому органу. Останній або приймав цей законопроект, або виносив його на референдум. Допускався і такий варіант: законодавчий орган ухвалював законопроект, а потім виносив його на референдум. Подібний порядок характеризує і сучасну конституційну практику ряду суб’єктів федерації Швейцарії та США [40, с.172].

У XIX столітті народну законодавчу ініціативу було прийнято в багатьох (15) європейських країнах. При цьому вона не передбачає проведення референдуму з відповідного законопроекту. За народної ініціативи допускається розгляд у парламенті як звичайних законопроектів, так і проектів конституційних поправок. Однак в Австрії, Албанії, Іспанії, Італії, Латвії та Польщі за народної ініціативи можуть бути прийняті лише звичайні закони, а в Молдові – закони про внесення змін до конституції.

Відповідні процедури передбачають, як правило, подання до парламенту тексту законопроекту. Конституції різних держав визначають різну кількість виборців щодо ініціювання проектів звичайних законів і проектів законів про внесення змін до конституції: від 5 тис. у Словенії до