500 тис. в Іспанії. У Латвії, наприклад, розгляд проекту звичайного закону в парламенті може бути ініційований десятою частиною виборчого корпусу. В Австрії це відбувається за ініціативою 100 тис. громадян, що мають право голосу, або шостої частини виборців трьох земель (суб’єктів федерації). У Македонії проект звичайного закону можуть зініціювати 10 тис. виборців, а проект закону про внесення змін до конституції – 150 тис.; у Грузії – 30 тис. і 200 тис.; у Киргизстані – 30 тис. і 300 тис.; у Литві – 50 тис. і 300 тис. виборців відповідно. Такий підхід засвідчує різну природу звичайних законів і конституцій. У Швейцарії за народної ініціативи можуть не лише вноситися окремі зміни до конституції, але й здійснюватися її ревізія. Так, у Перу 5 тис. громадян, які мають право голосу, можуть звернутися до органу конституційної юрисдикції з питань про відповідність основному закону певних правових актів. У Ліхтенштейні на вимогу тисячі громадян має бути скликаний парламент. У Таїланді за ініціативою 20 тис. громадян може бути порушене питання про застосування у верхній палаті парламенту процедури звільнення державних посадових осіб з мотивів порушення ними законів або навіть “етичних стандартів” [8, с.204].
У конституціях встановлюються і додаються вимоги щодо кількості виборців, які можуть ініціювати відповідні законопроекти. В Молдові ініціаторами внесення змін до конституції можуть бути не менше 200 тис. виборців, які повинні репрезентувати не менше половини адміністративно-територіальних одиниць. При цьому в кожній з цих одиниць має бути зібрано визначену кількість голосів на підтримку конституційної поправки. Подібні додаткові вимоги щодо кількості тих, хто ініціює проекти як звичайних законів, так і законів про внесення змін до конституцій, встановлено в Румунії. Іноді конституції містять застереження щодо предмета законопроектів, які можуть ініціюватися виборцями. Зокрема, в Іспанії за народної ініціативи не пропонуються проекти органічних законів, а також законів про податки, помилування і ратифікацію міжнародних договорів [80, с.190].
Народна законодавча ініціатива є відносно новим засобом прямої демократії. В окремих штатах США вона була запроваджена в XIX ст. Спочатку народна ініціатива тут мала на меті зобов'язати законо-давчий орган розробити і прийняти закон щодо пропонованого виборця-ми питання або, у випадку відмови парламенту зробити це, спонукати йо-го винести питання на референдум. За таких умов розробка законопроек-ту завжди визнавалася функцією законодавчого органу. З часом був прий-нятий інший порядок реалізації народної ініціативи: самі виборці, які ви-ступають з такою ініціативою, можуть або навіть повинні скласти зако-нопроект і запропонувати його законодавчому органу. Останній або прий-має цей законопроект, або виносить його на референдум. Існує і такий варіант: законодавчий орган розглядає, потім виносить законопроект на народне голосування. Водночас у деяких штатах законодавчий орган мо-же винести на референдум свій власний, альтернативний проект закону. В усіх випадках народна ініціатива сполучається з референдумом.
Інститут народної законодавчої ініціативи встановлений також кон-ституціями ряду європейських держав, але тут він не пов'язується з рефе-рендумом. В Італії народна ініціатива здійснюється шляхом внесення у парламент постатейно розробленого законопроекту від імені не менше, ніж 50 тис. виборців. В Австрії кожна пропозиція, що надійшла до центральної виборчої комісії від імені 100 тис. виборців, або однієї шостої частини грома-дян у трьох землях, які наділені виборчими правами, передається на обгово-рення у парламент. Така пропозиція повинна мати форму законопроекту. В Іспанії передбачена можливість реалізації народної ініціативи за умови її підтримання 500 тис. виборців. Така ініціатива не поширюється на проекти органічних законів, законів про оподаткування, міжнародні відносини, а та-кож з питань помилування. У Румунії народна законодавча ініціатива потре-бує підтримки з боку 250 тис. виборців, у Білорусі та Литві — 50 тис, у Киргизстані та Югославії — 30 тис, у Македонії та Словенії — 10 тис. і 5 тис. виборців відповідно, а в Латвії — десятої частини усіх виборців [40, с.173].
Інститут народної законодавчої ініціативи відомий конституціям 22 штатів США. В окремих штатах (Каліфорнія, Орегон та деякі інші) ви-борці мають право ініціювати не тільки звичайні законопроекти, а й проекти конституційних поправок. Іншими словами, тут існує народна кон-ституційна ініціатива. Кількість виборців, які мають підписати петицію щодо такого проекту, визначається в різних штатах у межах від кількох тисяч до половини зареєстрованих. Конституційні ініціативи виборців ви-магають підтримки від 10 до 15 відсотків їх загальної чисельності.
Народна конституційна ініціатива існує і в Швейцарії, як на рівні суб'єктів, так і на рівні федерації. В останньому випадку конституційні поправки за умови підтримання їх 100 тис. виборців можуть бути внесені до парламенту у вигляді загальних пропозицій або конкретних проектів. Після розгляду парламентом їх обов'язково виносять на референдум. Ха-рактерно, що застосування такого засобу здійснення прямої демократії, як народна конституційна ініціатива, має своєрідні наслідки. Зокрема, виборці іноді пропонують поправки, які, по суті, не стосуються предмета конституційного регулювання.
Референдна народна ініціатива є, по суті, складовою одно-го з різновидів іншої форми безпосередньої демократії — референдуму. У свою чергу, законодавча і конституційна народні ініціативи за своїм функціональним призначенням поєднані з ді-яльністю парламенту як законодавчого органу і як органу, упов-новаженого вносити зміни до конституції. Таке поєднання є ще одним свідченням існування тісних взаємозв'язків між безпосе-редньою демократією і демократією представницькою.
Одним із засобів прямої демократії можна вважати так званий народний розпуск представницького органу, запроваджений у ряді швейцарських кантонів. Конституції відповідних кантонів передбачають, що питання про розпуск і переобрання всього складу