Інститут народного розпуску в даному випадку лише зовні виглядає зверхнім щодо представницького органу. До того ж правом розпуску парламенту в багатьох країнах наділений глава держави, що , однак, не дає підстав говорити про його пріоритет у здійсненні влади або його домінуюче становище в державному механізмі. Інститут народного розпуску там, де, він існує, є засобом збалансування цього механізму, поєднання позитивних якостей прямої і представницької демократії.

Отже, за своєю суттю безпосередня демократія є безпосереднє абсолютне чи відносне волевиявлення – всього народу або його частини в незаборонених Конституцією і законами формах. За своїм змістом безпосереднє народовладдя відповідно до Конституції України є насамперед формуванням органів державної влади і органів місцевого самоврядування, прийняттям законів та інших рішень загальнонаціонального (загальнодержавного) або місцевого значення, гарантуванням (охороною) конституційного ладу, захистом суверенітету і територіальної цілісності України, забезпеченням її економічної та інформаційної безпеки тощо.

Практично змістом безпосереднього народовладдя є всі загальносуспільні функції та функ-ції окремих спільностей, які входять до політичної системи суспільства і системи конституційно-го ладу в цілому. Змістом безпосереднього народовладдя є насамперед питання внутрішньої і зовнішньої політики, економічні, соціальні, культурні, екологічні та інші питання.

За формою безпосереднім народовладдя є вибори, референдуми, народні обговорення та ін-ші форми волевиявлення народу, які характеризуються голосуваннями, обговореннями тощо [28, с.116].

У цілому безпосередню демократію можна визначити як безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини з метою здійснення суспільних функцій шляхом виборів, референду-мів чи в інших не заборонених Конституцією і законами формах.

Основи безпосередньої демократії, як правило, визначаються Конституцією, оскільки вони і є пріоритетною складовою частиною конституційного ладу країн, зокрема їх суспільного ладу, насамперед їхньої політичної системи.

Організація і проведення виборів, референдумів, народної ініціативи та інших форм безпосередньої демократії визначається, як правило, законами. Об'єктивно необхідною є здійснення подальшої кодифіка-ції законодавства у сфері безпосереднього народовладдя шляхом підготовки і прийняття Виборчого кодексу країн або Кодексу про вибори і референдуми в цих країнах, а згодом, можливо, – і про основні форми безпосередньої демократії в цілому.

Розділ ІІ. Народна законодавча ініціатива в зарубіжних державах:

витоки, становлення, сучасний стан

Народна ініціатива як інститут права громадян на звернення в державні органи має багатовікову історію розвитку. Виникнувши як природна реакція окремих верств населення на деспотизм авторитарної влади, він не відразу отримав правове закріплення, а спочатку існував як стихійний соціальний рух і лише на багато пізніше отримав правове закріплення, відповідно національно-політичним і історичним особливостям тих або інших держав.

Історичним попередником народної ініціативи було право петиції, визнане за підданими ще у Біллі про права 1689 року (Англія). За часів Великої французької революції XVIII століття це право вважалося право “активних громадян” (тобто наділених виборчими правами), за яким вони могли звертатися до державних інституцій, насамперед до законодавчого органу, з пропозиціями і клопотаннями що до поліпшення їх організації та діяльності. Звернення сприймалися як ініціатива (участь) громадян у державному владарюванні, зокрема законотворчості [109, с.47].

Інститут народної ініціативи вперше запроваджено в ряді кантонів Швейцарії. Він являв собою народне вето (конституційно встановлене в 30-х рр. XIX ст.). Суть його полягала в тому, що коли певна кількість виборців, визначена в конституції, підтримувала протест (у формі підписання відповідного документа – петиції) проти прийнятого парламентом закону, тому останній виносився на референдум. За результатами такого референдуму закон міг бути підтверджений або скасований. Народне вето відображало погляди тих, хто вважав пряму демократію досконалішою за представницьку. Цю форму стали ще називати “народним законодавством”.

Сьогодні народне вето застосовується у небагатьох країнах: в окремих кантонах Швейцарії, деяких штатах США, в Італії, Латвії. В Італії відповідний референдум (зокрема щодо законів про внесення змін до конституції), якщо його вимагає 500 тис. виборців, призначається президентом. Однак такий референдум не допускається щодо законів про податки і бюджет, амністію та помилування, про ратифікацію міжнародних договорів. У Республіці Латвії народне вето слугує своєрідним замінником вето президента, яке не передбачене, і застосовується до законів, що не набули чинності. Народне вето є по суті різновидом референдної народної ініціативи.

У Російській імперії інститут звернень був частиною правового механізму станово-показної монархії і через це мав риси класової обмеженості, які не втратив навіть в період буржуазно - демократичних перетворень [42, с.65].

Історія розвитку права громадян на звернення в Росії сягає корінням в період феодалізму. Як відомо, найбільш поширеною формою звернення до органів державної влади в умовах російського самодержавства була чолобитна - письмове або усне звернення одного або декількох чоловік (інколи цілих станів): передавання в руки якій-небудь посадовій особі, аж до імператора. Перші спроби юридичного регулювання порядку подачі чолобитних звернень відноситься до XYII ст.. Зокрема, в гл. 10 “Про суд” відомого “Соборного уложення” 1649 р. міститься ряд статей (13-17 і ін.), що регламентують окремі питання розгляду чолобитних і відповідальності недобросовісних скаржників. Цим же і іншим приватним питанням, пов’язаним з процедурними питаннями подачі і розгляду скарг, присвячені інші статті Укладення. Чолобитні стали одним з джерел Новоторгового статуту, підписаного царем Олексієм Михайловичем 22 квітня 1667 р. 14 червня 1763 р. Катерина II підписала Маніфест про порядок розгляду скарг і прохань на високе