Держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Перебування у шлюбі й нині залишається у суспільній свідомості елементом престижу. Шлюб розцінюється як запорука міцності сім'ї, хоча не завжди реально виступає такою запорукою.

Засадою сімейного права є свобода шлюбу. Шлюб є вільним! Таке гасло дійшло до нас із давнини римського права. Добровільним шлюбний союз має бути не лише на стадії йо-го укладення. Кожен з подружжя має право у будь-який час припинити подружні стосунки, змінити місце проживання. Що ж до розірвання шлюбу, то за відсутності згоди другого з подружжя, наявності неповнолітніх дітей суду належить оцінити поважність причин, якими позивач обґрунтовує своє небажання продовжувати сімейне життя. Суд може відмовити у розірванні шлюбу (такі випадки у судовій практиці поодинокі), що, однак, не завжди означа-тиме фактичного продовження сімейного життя.

Незважаючи на різноманітні заборони та переслідування, продовжує існувати кон-кубінат. Від адюльтеру конкубінат відрізняється тривалістю, неанонімністю, відкритістю взаємин, відсутністю формальних перешкод до реєстрації шлюбу; від шлюбу – відсутністю державної реєстрації.

Ставлення радянської держави до конкубінату в різний час було різним [15]. Сімейне за-конодавство Російської РФСР визнавало фактичні шлюби. За Кодексом 1926 року фактич-ний шлюб визнавався на паритетних (тобто рівних) засадах із зареєстрованим у загсі. Це означало, що фактичне подружжя мало рівне право на придбане за час спільного проживан-ня майно, на аліменти, на спадщину та пенсію у разі смерті когось із них. Однак наявність фактичного шлюбу в кожному випадку належало підтвердити рішенням суду.

Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану Української РСР 1926 р. вирішував проблему фактичних шлюбів інакше: права та обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб. Але була тут одна цікава деталь: особа, яка перебувала у фактич-них шлюбних стосунках, могла в односторонньому порядку зареєструвати шлюб. У разі за-перечення передбачалося оскарження такої реєстрації.

На практиці відбувалося майже цілковите урівнювання фактичного та зареєстрованого шлюбу. Це зумовлювалося великою питомою вагою фактичних шлюбів, необхідністю захис-ту інтересів жінок, які залишилися з дітьми.

Така ситуація тривала до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року, який надав юридичного значення лише зареєстрованому шлюбові.

Указ призвів до формування негативної суспільної оцінки таких стосунків, до заперечен-ня їх сімейної сутності. Останніми роками ситуація почала змінюватися. Дедалі частіше в літературі, судових актах замість слова “співмешканець” трапляються слова “фактична дру-жина”, “фактичний чоловік”. Почастішали випадки вживання слів “фактичний шлюб”, “фактичні шлюбні стосунки”.

Передумови конкубінату різні. Найчастіше це зневіра у шлюбі осіб, які вже перебували в ньому, пересторога можливого повторення неприємного шлюбно-розлучного процесу.

Такі союзи не є об'єктом статистики, але, за різними даними, їх кількість зростає.

Конкубінат може виконувати ті самі функції, що й шлюбна сім'я, тому заслуговує бодай на те, щоб бути визнаним як форма організації сімейного життя. Це, звичайно, аж ніяк не означатиме виправдання “вільного кохання”.

Повага до особи, якою перейнята Конституція і якою має бути перейнятий Цивільний кодекс, вимагає спокійного, без упереджень, ставлення до незвичного для загалу права: пра-ва особи обирати форму організації свого особистого сімейного життя.

Серед особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи, на перше місце Проект ставить право на ім'я.

Ім'я є юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Чинне нині законодавство містить норми, які встановлюють порядок визначення прізвища, власного імені та по бать-кові дитини, але не вживає поняття “право на ім'я”. Декларація прав дитини (1959 р.) у третьому принципі проголосила, що “дитині від дня народження має належати право на ім'я”. Конвенція про права дитини у статті 3 встановлює, що “дитина з моменту народження має право на ім'я”. Оскільки згадана Конвенція з 27 вересня 1991 р. є складовою частиною національного законодавства України, то слід зробити висновок, що з цього моменту право на ім'я має у нас законодавче закріплення.

Право на ім'я, як і інші особисті немайнові права, багатогранне.

Насамперед воно означає право кожної людини з моменту її народження бути названою. Причому не протягом трьох місяців (стаття 164 Кодексу про шлюб та сім'ю досі не приведе-но у відповідність до вимог Конвенції про права дитини), а відразу після народження.

Сьогодні переважна більшість громадян України індивідуалізується за допомогою прізвища (родового імені), власного імені та по батькові.

Відповідно до Закону України “Про національні меншини в Україні” (1992 р.) громадя-ни, у національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати “по батькові”, мають право за-писувати у свідоцтві про народження дитини лише її прізвище та ім'я.

Прізвище дитини визначається за прізвищем її батьків. Власне ім'я дитини обирається її батьками.

Але право батьків на вибір імені дитини залишається саме правом. Межею його здійснення має бути невідповідність їхніх дій інтересам дитини. Тому у виняткових ви-падках орган реєстрації міг би й відмовити у присвоєнні дитині певного імені, такого, напри-клад, як Ромпет чи Галіебба.

З далекого XI століття веде відлік традиція присвоєння дитині подвійного імені [14]. Подвійне ім'я Зиновій-Богдан мав, зокрема, гетьман Богдан Хмельницький. Донині ця тра-диція збереглася здебільшого на заході України, хоча, як і за давніх часів, подвійним іменем особа називалася лише в особливо урочистих випадках, а не у повсякденні.

Наше законодавство не містить заборон як щодо подвійного, так і щодо потрійного імені. Якщо бажання присвоїти дитині три чи навіть більше імен зумовлюється національ-ною традицією хоча б одного з батьків, то відмова службової особи була б безпідставною. Як-що ж такою історичною національною традицією бажання батьків