Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вно-сять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недер-жавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нор-мативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлен-ня, зміни та скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримі-нальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-стро-кові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх кла-сифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі норматив-но-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови; керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.

Джерела конституційного пpaва - це сила, що створює цю галузь права, перетворює його життєву об'єктивність, причому в певних формах. Ось чому в літературі нерідко ототожнюють поняття “джерело права” і “форма вираження права”. Д.к. п. - це письмоаві акти-документи, що містять норми, які регулюють суспільні відносини, котрі виникають в процесі здійснення основ повновладдя українського народу. В останній час постало цілком закономірне питання про глибинні, історичні ко-ріння генези Д.к.п. Цілком зрозуміло, що нею не можуть бути ні доку-менти часів Київської Русі, ні Конституція Пилипа Орлика, ні Статті та інші документи Б.Хмельницького. Першим актом, який започатку-вав національне Конституційне право України був IV Універсал Укра-їнської Центральної Ради (1918 рік), що політико-правовим чином офор-мив Україну як незалежну, самостійну державу, став основою Консти-туції УНР 1918 року, фактично був першим реальним кроком до конституціоналізму.

2. Конституція УНР 1918 р. - перший документ Конституційного права України.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p. відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнарод-ною юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні настанови: суверенітет держави; на-родний суверенітет як основне джерело державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого са-моврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям України права на впорядкування своїх культурних прав у національних межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним стандартам. Він торкався питань, пов'я-заних із правами громадян України. Виключалась можли-вість подвійного громадянства, урівнювались у правах та обов'язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала принцип розподілу влади, за яким передба-чалось створення Всенародних Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада), Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та діяль-ності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікаль-ність, на сьомій главі Конституції УНР 1918 p. щодо орга-нізації національних союзів, які об'єднували б пред-ставників тієї або іншої національності. Органи кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим представницьким органом були Національні Збори. Націо-нальні союзи, у межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на кожного з їх чле-нів. Усі суперечки щодо компетенції між національним союзом, з одного боку, і державними органами та орга-нами місцевого самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали право на організацію своїх на-ціональних союзів. Що ж до білоруської, чеської, мол-давської, німецької, татарської, грецької та болгарської націй, то їх представники повинні були подавати до Гене-рального Суду заяву про таке об'єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР відповідної національ-ності.

Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило чер-говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

3. Констиутція України - один з найважливіших різновидів джерел конституційного права.

Прийняття п'ятою сесією Верхов-ної Ради України 28 червня 1996 p. Конституції України стало найважливішою історич-ною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 p. всенародним голосу-ванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як су-веренної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого зна-чення набуває конституція, чому саме її прийняттям обу-мовлені становлення держави, її належність до сім'ї цивілі-зованих демократичних країн, активізація міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досяг-нення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес,