найголовнішою рисою правової держави є справжнє забезпечення верховенства закону . Ні державний орган , ні офіційна особа , ні організація , ні людина не звільняються від обов’язку підкорятися закону . Громадяни несуть відповідальність перед державою , а державна влада – перед громадянами . Права громадян надійно захищені від будь-якого свавілля влади та її представників . Тільки держава , яка здатна максимальною мірою реалізувати задачу захисту прав людини і зробити це своєю основною функцією, може називатися правовою . Отже , правова держава – це держава , в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення , охорона і захист основних прав людини . Саме така держава є одним з найвизначніших загально-людських політико-юридичних ідеалів .
Концепція правової держави спирається також на теоретичне розрізнення права і закону . Існують два типи праворозуміння – позитивістський , або легістський , і непозитивістський , або юридичний . Позитивісти вважають , що правом є будь-які закони , адміністративні акти , судові рішення і взагалі будь-які накази державної влади незалежно від їх змісту . Така позиція називається ототожненням права і закону . Мається на увазі закон в широкому розумінні – будь-який владний акт , виданий компетентним органом влади з дотриманням встановленої процедури , тобто акт , правильний за формою .
Протилежний тип праворозуміння – юридичний - містить в собі різні напрями правової думки , в яких наводиться розрізнення права і закона , пояснюється пріорітет права над законом . Право істинне не тому , що воно записано в законі і існує в офіційній формі , а через свій зміст . Закони повинні бути правовими , містити правові норми , але насправді закони можуть бути і неправовими . З давніх часів в розумінні людей та в різних теоріях існує представлення про справедливе природнє право , яке передує законові . Одні вважають , що природнє право іде від Бога або витікає з природи людини , природи речей , інші – що воно міститься в об’єктивних дозаконотворчих і позазаконотворчих суспільних відносинах . Природнє право , тобто сукупність дозаконотворчих і позазаконотворчих принципів , норм , потреб і закономірностей , називають по-різному : ідея права , природні права людини і , нарешті , просто право .
Легісти не признають ніякого природнього права і взагалі ніякого права поза законом . Вони визнають закон правом незалежно від того , як оцінюється його зміст з моральної , етичної , релігійної , теоретико-пізнавальної або якоїсь іншої позиції . Але якщо вважати , що право являє собою лише ті норми , які записані в законі , то виходить ,що право- це виключно продукт діяльності державного законодавця . Саме він , законодавець , робить норми правовими . Інакше кажучи , право – це те , що хоче законодавець ,влада. Але в такому випадку , що таке свавілля і чим воно відрізніється від права?
Існує лібертарна концепція розрізнення права і закону , яка пояснює , що право – особливий соціальний регулятор , який діє поряд з моральними , етичними , релігійними , політичними та іншими соціальними нормами . За своєю суттю право – історично обумовлена форма , загальна і рівна міра свободи . Правові норми і вимоги описують свободу людей , ступінь , кількість їх свободи . Тому вони повинні формулюватися в законі , закріплюватися його силою , оберігатися державою . Закон повинен служити свободі , праву . Держава і її закони необхідні для права . Але якщо закони не захищають свободи , якщо влада встановлює їх свавільно , то такі закони не є правовими , правом . Сутність права – свобода , а не насилля . Примус в суспільстві необхідний заради захисту прав від порушень , а не для придушення свободи . І закони є правом не тому , що це формально коректні акти , а тому , що вони містять правовий зміст , гарантують свободу людей . Звідси , верховенство , або господство , права передбачає державу , яка дає потрібні гарантії свободи , безпеки і власності , гарантії від свавілля , зокрема , публічно-владного .
Розмірковування про правову державу неможливі з позиції легістського праворозуміння . Позитивісти не визнають природні і невід’ємні права людини і говорять лише про даровані основні права і свободи громадян . Тому для них поняття правової держави виявляється безглуздним : влада , що дарує права , не може бути обмежена ціми правами .
На думку кандидата юридичних наук , старшого наукового співробітника Інституту держави і права РАН Четверніна В.О. ідеальна правова держава – це держава ліберальна , або “ держава – нічний сторож “ . Її протилежність – авторитарна , або поліцейська , держава .
В будь-якому ліберальному варіанті розрізняються дві відносно самостійні сфери суспільного життя – держава і громадянське суспільство . Останнє являє собою сферу вільної активності , в якій людина виступає як автономний індивід , що переслідує свої автономні цілі і інтереси . У відносинах суб’єктів громадянського суспільства діє принцип : “ що не заборонено правом – дозволено “ . В ідеалі ліберальна держава може лише мінімально втручатися в сферу громадянського суспільства , наприклад в економіку , - в разі порушення