Конституція 1997 р. – Основний Закон сучасної Української держави

2.1.Загальні засади конституційного ладу України

Будь-яка конституція покликана встановити певні правила, за якими мають будуватися найважливіші суспільні відносини. Приписи конституції встановлюють соціально-політичне обличчя держави, фіксують вихідні принципи їх функціонування й розвитку. В сучасній Конституції України цьому присвячено передовсім I розділ.

Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава” [1;4].

Суверенітет – одна з найстаріших категорій конституційного права. За часів середньовіччя суверенами вважалися монархи. В ХVI ст. видатний мислитель Ж.Боден висунув концепцію народного суверенітету, за якою джерелом влади в будь-якій державі є народ. “Суверенітет і незалежність держави означають , що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами” [5;30].

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливихумов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони з-доров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає, що в її межах немає інших утворень з ознаками суверенітету і правами вступати у відносини з іншими державами або вийти зі складу України.

За сучасних умов в різних країнах існують дві форми правління. «Такими формами є:

а) монархія, в якій вища влада належить одній особі (імператору, королю, шаху і т.п.), котра цю владу дістає у спадщину, або, в рідких випадках, обирається довічно;

б) республіка, в якій вищу владу здійснює колегіальний орган (парламент, народні збори тощо), котра обирається громадянами даної держави на певний строк” [5; 33].

Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування” [1;4].

Конституція України закріплює за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та функціонування механізму держави.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет, а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн” [5;35].

Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України…Державний Гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України” [1;9].

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4 нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Він підтверджує серйозність проголошеного курсу на побудову правової держави.

Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства. Підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені Законом.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного органу, що, як свідчить історичний досвід, загрожує свавіллям у здійсненні керівництва державою. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

Теорія поділу влади була висунута ще європейськими просвітниками XVII-XVIII cт. Більшовики, прийшовши до влади в 1917 році, знехтували нею, наділивши контрольовані ними Ради і законодавчими, і виконавчими повноваженнями. Повернення радянського суспільства до принципу поділу влади відбулося в роки ініційованої М.С.Горбачовим перебудови. У відповідності до даного принципу до складу парламенту не можуть обиратися працівники виконавчих органів, у т.ч. міністри. Не можуть бути депутатами й судді. Виконавчий аппарат мусить бути підпорядкований законодавчим органам, а суд і прокуратура – незалежні від обох. Це елементарна основа організації правової держави.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції