Зміст

Вступ

Робочий час є однією з істотних умов трудового договору і торкається інтересів як працівника, так і роботодавця. Його раціональне поєднання з часом відпочинку дає змогу ефективно використовувати здатність людини до продуктивної праці, відтворювати фізичні та психологічні характеристики працівника, а також комплексно застосовувати виробничі потужності та інше майно роботодавця.

Робочий час — поняття багатозначне. Як економічне поняття робочий час — це частка індивідуальної участі працюючих у спільній праці. Розмір суспільно необхідної частки праці на кожному етапі історичного розвитку обумовлений соціально-економічними і політичними чинниками. Урегульована законом частка праці набуває правової форми, стає юридично обов'язковою нормою тривалості праці робітників і службовців.

Робочим часом є час, протягом якого робітник або службовець відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати на місці виконання робіт і виконувати свою трудову функцію або іншу доручену йому роботу.

В даній курсовій роботі дається загальне поняття робочого часу та наводяться його види згідно трудового законодавства України. При написання курсової роботи використано наукову літературу, законодавство України та міжнародні акти з питань регулювання робочого часу, а також практика нормування робочого часу.

Розділ 1. Поняття робочого часу

Трудове законодавство не подає визначення поняття робочого часу. Тому його визначено в науковій літературі.

Робочий час — це встановлений законом, колективним договором чи угодою сторін період, протягом якого працівники зобов'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Необхідна тривалість робочого часу працівника відображає норму його робочого часу та обчислюється кількістю годин, які працівник повинен відпрацювати протягом певного календарного періоду.

Норма робочого часу визначається робочими днями або робочими тижнями. Робочий тиждень — це встановлена законом чи на його підставі тривалість робочого часу в межах календарного тижня. На практиці застосовується два види робочого тижня: п'ятиденний або шестиденний. Робочий день — це тривалість роботи працівника протягом доби відповідно до графіка чи розпорядку роботи.

Тривалість робочого часу може бути предметом централізованого, локального, колективно-договірного та індивідуально-договірного регулювання. За нових умов господарювання централізоване закріплення нормування робочого часу виступає юридичним засобом охорони праці та найважливішою гарантією реалізації конституційного права на працю. Кодекс законів про працю визначає максимально допустимі норми робочого часу для всіх працівників. Разом з тим законодавець надає право роботодавцям при укладенні колективного договору встановлювати меншу норму тривалості робочого часу (ч. 2 ст. 50 КЗпП). Норма робочого часу також може визначатись і на індивідуально-договірному рівні. У трудовому законодавстві відсутні прямі заборони щодо зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудового договору.

Обов'язковою умовою трудових відносин є тривалість робочого часу, тобто часу, протягом якого працівник відповідно до законодавства, колективного договору, угоди про працю і правил внутрішнього трудового розпорядку повинен перебувати у визначеному йому місці і виконувати роботу, яка йому доручається.

Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження робочого часу, оскільки носій робочої сили був разом з іншими знаряддями виробництва об'єктом власності.

Норми права, спрямовані на деяке регулювання тривалості робочого часу, пов'язані з розвитком капіталістичного способу виробництва на початку XIX ст. Але ще в умовах феодального суспільства в Англії, що була піонером розвитку капіталістичного виробництва, з'явилися перші законодавчі акти (в 1349, 1496 та 1582 pp.), якими встановлювався 13-годинний мінімальний робочий, день. Здійснювалося обмеження не максимальної, а мінімальної тривалості робочого часу.

В дореволюційній Росії по суті не було законодавства про обмеження робочого часу аж до 1897 р. Щоправда, деяка регламентація робочого часу вводилась указом Петра І від 5 квітня 1722 р. В § 32 глави XII цього указу говорилось, що в період з 10 березня по 10 вересня бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи — через годину після його заходу, за календарем (тобто бити в дзвін вранці — о 4,5 години, а ввечері — о 7 годині).

Навесні 1896 р. відбувся перший масовий страйк пітерських ткачів, які заявили вимоги про обмеження робочого часу. В січні 1897 р. масовий страйковий рух повторився з тими ж вимогами. Царський уряд відчув загрозу своєму існуванню і був змушений видати закон від 2 червня 1897 р. «Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку». Законом встановлювався робочий день тривалістю в 11,5 години на добу.

Після прийняття цього закону становище трудящих не поліпшилось, оскільки загальна кількість робочих годин на рік збільшилась за рахунок зменшення кількості святкових днів.

Лютнева революція в Росії 1917 р. не вирішила питання про обмеження тривалості робочого дня. Діяльність Тимчасового уряду по введенню восьмигодинного робочого дня звелася до того, що в особливому комітеті міністерства праці було тільки обговорено, але без будь-яких наслідків, питання про порядок роботи по створенню такого законодавства.

Після більшовицького перевороту першим законодавчим актом про працю був декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 р. «Про восьмигодинний робочий день». Цей декрет став прикладом для революційне настроєних мас у деяких країнах Європи, де також був уведений восьмигодинний робочий день (Німеччина, Австрія, Фінляндія, Англія, Італія).

В Україні Центральною Радою 25 січня 1918 року був прийнятий і ухвалений Закон про восьмигодинний робочий день. Закон прийнятий «в відміну та поправку» статей 64, 65, 68-70, 72-75 та 193-201 Устава о промышленном труде. Закон поширювався на всі підприємства, в яких прикладається наймана праця, незалежно від розміру цих підприємств, так і від того, кому