Працівниками з ненормованим робочим днем, як правило, є службовці. Переробка компенсується їм наданням додаткової відпустки. Виняток становлять лише шофери, які працюють на легкових автомашинах, а також на інших автомобілях в експедиціях і розвідувальних партіях, — їм встановлюється доплата від 15 до 25 відсотків тарифної ставки.

Надурочний робочий час як різновид робочого часу — це час, протягом якого працівник виконує обумовлену трудовим договором роботу понад встановлену норму робочого часу. Надурочними роботами вважаються:

1) роботи понад встановлену тривалість робочого дня (наприклад, при 8-го динному робочому дні — час понад вісім годин при денному обліку робочого часу. Однак, якщо особа працює на умовах неповного робочого часу, то робота понад встановлену для неї тривалість робочого часу, але в межах загальновстановленої тривалості на підприємстві не є надурочною роботою. Не може також вважатися надурочною робота, яка виконується працівником поза основним робочим часом на умовах сумісництва;

2) роботи понад встановлену графіком тривалість зміни;

3) роботи понад нормальну кількість робочих годин за обліковий період, якщо на підприємстві застосовується підсумований облік робочого часу. При цьому тривалість роботи в один робочий день може становити менше або більше передбаченої за графіком норми робочого часу, однак ці відхилення в сумі не перевищують норми робочого часу, встановленої для певного облікового періоду (крім ненормованого робочого часу).

Законодавством встановлені обмежуючі чинники щодо запровадження на підприємстві надурочних робіт. Зокрема, підставою для залучення працівників до надурочних робіт є обов'язкове видання наказу (розпорядження) відповідного роботодавця. Хоча робота, виконана за усним розпорядженням роботодавця (якщо наказу на підприємстві не було видано), також вважатиметься надурочною.

Надурочні роботи, як правило, не допускаються, їх проведення можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством. Стаття 62 КЗпП подає вичерпний перелік випадків залучення працівників до надурочних робіт. Такими є:

1) проведення робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) проведення суспільно необхідних робіт щодо водопостачання, газопостачання, опалення, освітлення, каналізації, транспорту, зв'язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) необхідність закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) необхідність виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складні чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5) продовження роботи при нез'явленні працівника, який за ступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках роботодавець зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником.

Трудовим законодавством передбачено особливий порядок застосування надурочних робіт та спеціальні правила залучення, працівників до них. Зокрема, ст. 64 КЗпП передбачає, що для проведення надурочних робіт необхідно отримати згоду профспілкового комітету на їх проведення. Порядок надання такої згоди встановлюється самим органом профспілки. Звичайної згода на проведення надурочних робіт повинна бути отримана роботодавцем попередньо, тобто до початку виконання надурочних робіт. Однак випадки, коли допускається проведення надурочних робіт, мають непередбачуваний екстраординарний характер, а тому роботодавець не завжди має змогу отримати попередній дозвіл профкому для того, аби за усіма правилами провести виконання таких робіт, які наперед не можна було передбачити. Тому на практиці існує неписане правило, коли перед початком календарного року профкоми на своїх засіданнях заслуховують клопотання адміністрації роботодавця і дають авансом згоду на проведення у майбутньому надурочних робіт у всіх можливих випадках. І це, незважаючи на усю його парадоксальність, продовжує широко практикуватись при проведенні надурочних робіт.

Закон встановлює максимальні норми залучення працівників до надурочних робіт. Вони не повинні перевищувати чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік на кожного працівника. Галузевими колективними угодами, колективними договорами, положеннями про робочий час на підприємствах вказана норма може бути зменшена (але не збільшена).

У КЗпП існує пряма заборона залучення окремих працівників до надурочних робіт. Це зокрема стосується вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років; осіб, молодших 18 років; працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва в дні занять. Жінок, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучати до надурочних робіт лише за їх згодою.

Оплата праці за роботу в надурочний робочий час здійснюється в підвищеному розмірі (ст. 106 КЗпП). Компенсація надурочних робіт шляхом надання відгулу не допускається.

Висновки

Робочий час як інститут трудового права є сукупністю юридичних норм, які регулюють тривалість робочого часу, його види, режим і облік робочого часу. Джерелами таких норм виступають Конституція України, КЗпП, закони та підзаконні нормативно-правові акти, норми колективних договорів.

Правове регулювання робочого часу має на меті, з одного боку, забезпечити виконання працівником необхідної міри праці, а з іншого — забезпечити охорону праці й право працівника на відпочинок.

Конституція України в ст. 45 передбачає, що максимальна тривалість робочого часу визначається законом. Максимальна норма робочого часу на тиждень, встановлена у законі, є важливою соціальною гарантією дотримання трудових прав працівників.

Обмеження тривалості робочого часу завжди було актуальним питанням у сфері застосування найманої праці. З історії відомо, що роботодавець завжди був схильний встановлювати для працівників якнайдовший робочий час