Центруії кожного з п"яти розрядів поділялися на дві частини: одна з них, старша, куди входили римляни від 45 до 60 років, призначалася для гарнізонної служби; інша - воїни від 17 до 45 років - молодша, призначалася для бойових походів.

Для оцінки майна громадян, уся територія Рима була розділена на триби, що, однак, немали нічого загального, крім назви, з колишніми трьома племінними трибами.

Нових, територіальних триб спочатку було створено, видимо, 21: чотири міських і сімнадцять сільських. По трибах провадився набір війська і стягувався податок на військові потреби - Tributum.

Згодом складене з центурій військо стало брати участь у вирішенні питань, пов"язаних не тільки з війною і військовою справою. Поступово до центуріатних зборів переходило вирішення справ, якими раніше відали збори римських патриціїв по куріях. За традицією, центурії збиралися за міською рисою, на Марсовому полі, а куріатні збори проводилися в місті.

Там виник новий вид народних зборів, у яких були представлені і патриції, і плебеї - центуріатні збори.

Кожна з 193 центрурій володіла при голосуванні одним голосом. Найбагатші римляни, переважно патриції: вершники і центуріати 1 розряду, володіли 98 голосами, що забезпечувало їм перевагу у вирішенні будь-яких питань. Однак патриції переважали в центуріатних зборах не так у силу своїх родових привілеїв, а як найбільш заможні землевласники. Тому і плебеї могли потрапити і вже потрапляли в ці центурії. Отже, плебеї вийшли зі свого ізольованого положення стосовно римської громади.

Таким чином, важливе соціальне значення реформи Сервія Туллія полягало в тому, що вона заклала основи нової організації римського суспільства не тільки по родовій, а й по майновій і територіальній ознаці.

Проте, родовий лад ще не був розтрощений остаточно. Організація влади, заснована на родовому ладі продовжувала існувати поруч з організацією, заснованою за територіальними і майновими ознаками, причому тільки поступово, у плині 200 років вона витиснула родову організацію. Це відбувалося в запеклій боротьбі плебеїв з патриціями, що особливо загострилося після скинення останнього рекса. Військова демократія як форма організація влади в період розпадання родового ладу зжила себе безповоротно .

Розвиток ремесел і торгівлі, яким усе більше і більше займалися плебеї, привів до розшарування римського плебсу. Із середовища плебеїв віділилася багата торгово-реміснча знать. З іншого боку, зросла кількість незаможних плебеїв. Плебеї, знаходячись поза патриціанською родовою організацією, володіли на праві приватної власності дуже невеликими ділянками землі. Війни, неврожаї, переселення в Рим частини жителів завойованих областей, природний приріст населення в умовах римського малоземелля збільшило число безземельних плебеїв. Багато хто з них передавали землю як заставу лихварям, що часто належали до родової аристократії . Неплатоспроможний боржник втрачав право власності на землю, і якщо з волі кредитора і залишався на колишній ділянці землі, то лише як орендар, під заставу своєї особистої свободи. Це розшарування плебеїв привело до загострення відносин між соціальними групами.

Римський плебс у V-IV ст. до н.е. прагнув одержати доступ до поділів землі суспільного поля (ager publicus), що належало всій римській громаді. Щоб одержати право окупації завойованих земель, яким користувалися патриції, плебеї повинні були домогтися рівності з патриціями у політичних правах.

До першої половини V ст. до н.е. відносяться спроби плебеїв домогтися вирішення аграрного питання. У 486 р. до н.е. консул Спурій Кассій хотів розділити захоплені під час війни землі між плебеями. Патриції обвинуватили консула в прагенні до тиранії. Однак у 456 р. до н.е. народний трибун Іцилій провів закон про розділ між бідняками земель на Авентине.

Інше, що вимагала реформа, стосувалося скасування боргового рабства, неминучого при несвоєчасній сплаті боргу. І це, як і поділ завойованих земель, найбільше зачіпало інтереси плебеїв.

Але щоб домогтися і того, і іншого, плебеї мали потребу в політичних правах. Справа доходила до гострих зіткнень, але зрештою, протягом двох наступних сторіч плебеї домоглися задоволення усіх своїх вимог. У тому числі: 1. Встановлення особливої плебейської магістратури – народного трибунату, покликаного захищати плебеїв від сваволі патриціїв; 2. Доступу до суспільної землі нарівні з патриціями; 3. Захисту від сваволі патриціанських суддів (введенням кодексу законів, відомих за назвою Законів ХІІ таблиць); 4.Дозволу шлюбів між патриціями і плебеями; 5. Права займати спочатку деякі, а потім і всі головні державні посади, включаючи військові.

Вигнання царів і встановлення Республіки були результатом загострення соціально-політичної боротьби в Римі напприкінці VI ст. до н.е. В античній історіографії цей переворот зображався всенародною справою. Але фактично республіканське правління, як це видно із раніше сказаного, було перемогою патриціїв, що установили порядки, котрі закріпили їхнє панування. З цією метою вони зберігали елементи родової організації. Однак римське суспільство достатньо далеко пішло у своєму розвитку. Плебс організаційно зміцнів і посилив боротьбу за свої права. Важливим етапом цієї боротьби було опублікування Законів ХІІ таблиць.

Це найдавніший із збережених збірників римських законів, відновлений по цитатах і переказах більш пізніх античних авторів. Відповідно до традиції, законодавство ХІІ таблиць датується 451-450 рр. до н.е.